Читати книгу - "Журавлиний крик"

що в муках і стражданнях у ньому повільно народжувався той, ким він найменше готувався бути, — народжувався боєць. А ще Фішер з великою тугою помічав, як усе менше й менше лишалося в ньому від колишнього — від мистецтвознавця Фішера. Грубе, страшне життя щоденно й невпинно стирало в його душі велике значення мистецтва, яке дедалі більше поступалося перед інстинктом боротьби — виходило, що те високе й несхитне, чим він дихав цілих тридцять років, тепер стало просто непотрібне в цьому жахливому хаосі війни. І тоді виник цей затаєний сумнів, у якому він сьогодні нарешті признався собі: чи справді мистецтво і є те єдино велике й вічне, чому варто було віддавати свої найкращі молоді літа? Чи не помилився він, вважаючи його своїм довічним хрестом, чи не краще зробив брат, який віддав часові й людям зусилля іншого роду — зусилля, що втілилися тепер у реальну силу, здатну врятувати світ?

Невідомо, скільки минуло часу, а чорне вітряне небо все лило в ніч рясний лопотливий дощ. Фішер зовсім задубів, усе в ньому аж боліло від невпинних судом, зводило щелепи, але якесь змертвіле заціпеніння не давало ворухнутися, щоб зігріти себе. Боєць відчував, як до спини й плечей прилипав холодний мокрий одяг. По стінах з бруствера пливли струмені грязі, в якій, загрузаючи все глибше, на дні огидно хлюпали ноги. Фішер підібгав їх до самого обличчя, прикрив коліна мокрими полами шинелі. Коли від нестерпного холоду тіло починало страшенно здригатися, він пробуджувався од свого змертвіння і тривожно вслухався в ніч. Довколишній простір, як і раніше, повнився шаленим шамотінням вітру та частим лопотанням дощу.

Так поволі минала ця нестерпна, волога ніч. Перед світом Фішер задрімав, отупівши від мордування на холоді, наче провалився кудись у каламутну безодню думок — про себе, про старшину Карпенка, про історизм Вазарі, новаторство Мікеланджело та про те, як надзвичайно важко стати справжнім бійцем.

13

Причинивши за собою двері сторожки, Пшеничний з цілковитою виразністю відчув, що він назавжди вже відірвався від цих п’ятьох людей, з якими звела його безглузда військова доля. З тієї миті, як він ступив у мокру темінь ночі, він опинився сам, не пов’язаний уже ні з ким на всьому білому світі. Усе його недоладне минуле, яке він відрізав і покинув з власної волі, лишилося за порогом тієї темної задимленої сторожки, а майбутнє було десь на грязькій дорозі.

Якийсь час Пшеничний пересилював несподіване хвилювання від того, що таким близьким стало здійснення його давнього замислу. Несподівано для нього самого неприємно заворушилося в душі якесь шкодування, наче несміливий, боязкий докір собі, і він, відчувши, що це мимоволі може завадити його виплеканому наміру, подумки вилаяв себе: «Не розкисай! Нема від чого».

Він попрямував до залізниці, перескочив через траншею, видерся на невисокий насип і вдивився в темряву. Дощ перестав, потроху вщухав і вітер. Ніч зовсім почорніла, втопивши в осінній глухомані все довкола. Пшеничний знав, що скоро почне світати, а на світанку, напевно, з’являться на дорозі німці, і тоді вже буде пізно, тоді він може опинитися між двома вогнями, а тому треба було поспішати.

Боєць постояв, наслухаючи, оглянувся на сторожку, з якої долинав стишений Свистів голос, і сказав собі: «Давай!» Потім квапливою злодійкуватою ходою збіг з жорстви насипу, перескочив канаву і, не розбираючи — по грязі й калюжах, рушив дорогою.

Зійшовши на лункий настил містка в низинці, Пшеничний ще раз оглянувся і знову відчув у собі щемливу тугу і з особливою силою — свою цілковиту тепер самотність. Це відчуття охопило його так міцно, що він мимохіть аж спинився, та потім знову розсердився на себе і, пригадавши недобру заклопотаність Овсєєва, підбадьорився. Ні, він не помиляється, він чинить правильно уже хоч би тому, що вони там, на переїзді, приречені на смерть. А він нарешті постарається осідлати свою долю, заслужити, довести своє право на людське життя, на життя, якого він вартий, незважаючи ні на які невдачі.

З цими гарячковими думками, що поступово запанували в його голові, він шпарко простував, розбризкуючи черевиками калюжі, ковзаючись у грязі й остерігаючись збочити в канаву. Тим часом почало світати, каламутним світлом налився небокрай, потроху заблищала мокра, грязька дорога. Пшеничний вибирався на пагорок з березами. Він знав, що тут десь у секреті повинен бути Фішер, і трохи уповільнив ходу. Фішера він не боявся, з цим «ученим» недотепою можна легко впоратися, коли б що, та все ж краще, щоб усе обійшлося тихо. Пшеничний зняв з плеча гвинтівку, повернув голову, прислухаючись, — ніде нікого не було.

Так він обережно минув берези, що постали на його шляху, й пішов далі, зрідка насторожено озираючись. Усе більше видніло, тьмяний сірий світанок, цідячись невідомо звідки, відшаровував землю від неба, розсував туманний простір, поступово відвойовував у темряви дорогу, канави, рідкі кущі хмизняку.

Пройшовши вже чимало від переїзду й беріз, Пшеничний відзначив, що найстрашніше минув. У нього відлягло від серця, з’явилася легкість, якась хвацькість у думках. Він перекинув з руки на руку гвинтівку й подумав, що зброя вже тепер не потрібна, а як здибає німців, може тільки зашкодити йому. Не спиняючись, Пшеничний схопив її обома руками за багнет, розмахнувся і шпурнув за канаву, в поле. А коли почув, як вона лунко гепнула на розкислу землю, його мордате, гладке обличчя скривила посмішка. Тепер ніщо не зв’язувало його з армією, з обов’язками громадянина Радянської країни. Тепер він залишився один між небом і землею. Це було незвично — відчувати себе самотнім, зовсім незалежним від людей. Але він знав, що довго так не проживеш. Щоб урятуватися від смерті й добути собі якусь іншу долю, в його становищі найкращим було здатися німцям — на їхню милість і владу.

Квапливо йдучи, Пшеничний розігрівся, розстебнув комір шинелі й почав ступати трохи повільніше. Тим часом ранок уже розігнав темряву, можна було вибирати дорогу, і він, обминаючи калюжі, пішов по узбіччю. Одноманітність ходи вже зовсім утамувала його миттєве хвилювання, Пшеничний захотів їсти і, подумавши, що варто скористатися з того, що навколо все спокійно і що