Читати книгу - "Журавлиний крик"

Передусім цікавило, як до нього поставляться німці. Добре, коли б відразу зустрівся якийсь інтелігентний, розумний офіцер, утікач показав би йому німецьку перепустку-листівку, знайдену колись у полі й старанно приховану на всякий випадок. Потім він попросив би відвести його до штабу і там розповів би якомусь начальникові, хто він і чому добровільно здався в полон. Якби зажадали дати відомості про свій полк, він не таївся б. Навіщо? Однаково не сьогодні-завтра полк розіб’ють ущент, і це зовсім не залежить від того, посвідчить про нього щось Пшеничний чи ні. Коли вимагатимуть ще чогось, він зробить і те, бо все це буде на його користь і проти тих, від кого він досить витерпів на своєму віку. Не може бути, щоб німці не оцінили належно його щирості й не винагородили його. До табору ж, як добровільного перебіжчика, не повинні відпровадити. Очевидно, відпустять на волю, а може, навіть поставлять на якусь керівну посаду в місті чи сільській місцевості. Це було принадливо. О, тоді Пшеничний показав би свої здібності, довів би своїм покровителям, що вони не помилилися в ньому. Він не пошкодував би ні себе, ні людей, цих покірливих роботяг, яких німці за кілька місяців навчать дисціпліни й порядку. Німцям, звісно, потрібні віддані люди, щоб керувати величезними просторами завойованої Росії, і Пшеничний, коли добре візьметься, можливо, виб’ється в якісь чини. Закінчиться війна, і тоді непогано було б придбати невелику гарну садибу й спокійно, по-людському зажити хоч на старості літ.

Його роздуми-мрії обірвав чийсь уривчастий голос, що почувся десь зовсім близько попереду. Пшеничний насторожився, до болю в очах вдивляючись у затуманену далину дороги, намагаючись що-небудь побачити, і помалу йшов понад канавою. Незабаром з туману невиразними тінями виринули стріхи сільських хат, голе віття дерев, потім пліт із забутою ганчіркою на жердині. За рогом крайньої хати, куди повертала дорога, вгадувалася в тумані присутність людей, і Пшеничний ще більше стривожився на думку: хто там? Страшно було знову зустріти своїх, росіян, що невідомо як поставляться до нього, беззбройного. Знов-таки стало боязно й німців. Пшеничний на якусь мить уперше відчув невиразну прикрість, що так поквапився, та було вже пізно.

Із-за рогу хати раптом показався сухорлявий, підперезаний, у шапці з козирком солдат; упираючись ногами в землю, він викотив на сухе мотоцикл і, не випускаючи з рук керма, поставив ногу на заводну педаль. Пшеничний не відразу збагнув, хто перед ним, і зупинивсю як укопаний від несподіваного страху. Мотоцикл тим часом загуркотів, і аж тоді німець побачив розгубленого Пшеничного. Солдат стрепенувся, крикнув, схопився за автомат, що теліпався в нього на грудях. Із-за хати вибіг ще один німець у плямистому, мов жаба, комбінезоні, і Пшеничний, відчувши, як у грудях щось обірвалося, незграбно і з якоюсь раптовою тривогою в душі підняв руки.

Німці стали біля мотоцикла, тримаючись за автомати, а він, ледве пересуваючи затерплі ноги, боязко йшов до них. Вони не стріляли, тільки гиркали злісно й вороже щось незрозуміле. Один з них, той, що заводив мотоцикл — біловидий, з відвислою губою, — ступив йому назустріч. Він щось закричав по-своєму, Пшеничний не зрозумів і, не опускаючи рук, спробував пояснити:

— Рус капут. Я плєн, плєн…

Він опустив одну руку, намагаючись дістати з-за пазухи непростимо забуту в таку хвилину перепустку-листівку, але німець погрозливо крикнув і тицьнув йому автомат у груди.

Другий, молодший, стояв віддалік і, наставивши на нього зброю, зацікавлено розглядав перебіжчика своїми лінивими очима.

Так Пшеничний стояв, піднявши руки, під спрямованими на нього автоматами. На гомін з дворів ще вибігали німці, підкотило кілька мотоциклів з колясками, з яких стирчали ручні кулемети. Тоді молодший солдат і ще один підступили до нього, стягли з плечей речовий мішок, обмацали кишені, безцеремонно зірвали з ланцюжка ножик. Пшеничному не шкода було свого барахла, його пригнічувала тільки ця безпричинна злість у їхніх руках і на їхніх обличчях, насторожена підозріливість до нього. Він усе намагався переконати то одного, то другого, що не має поганого наміру і що здається в полон з доброї волі. При цьому він криво посміхався і з незгасаючим страхом у вузьких очах бубонів:

— Я плєн, камарад німець… сам плєн, сам…

Він сторожко озирав мотоциклістів, намагаючись угадати, хто з них найдобріший, або побачити офіцера, і тут його погляд зустрівся з похмурими очима німця в кашкеті й шинелі з чорним оксамитовим коміром. Відчувши, що все пішло не так, як він задумав, і від того неспроможний перебороти гнітючої туги, він кинувся до німецького командира.

— Пане офіцер! Я ж сам, я ж плєн, плєн… — благав Пшеничний.

Проте офіцер навіть не подивився на нього. Він щось почав говорити солдатам, натягаючи на жилаву руку шкіряну рукавичку. Пшеничний тоді зовсім злякався, раптом відчувши, що сталося щось непоправно лихе.

Німці загелготали між собою, байдуже поглядаючи на нього. Офіцер ще щось сказав, і солдат з відвислою губою, що перший побачив Пшеничного, шарпнув його за рукав і махнув рукою вздовж дороги. Перебіжчик зрозумів, що треба йти, і, оглядаючись, рушив, гадаючи, що німець конвоюватиме його. Але солдати лишилися на місці і, бачачи його нерішучість та, очевидно, бажаючи підбадьорити, замахали руками в напрямі безлюдної ранкової вулиці. Пшеничний здивувався, що вони не супроводжують його, щось жахливе й незбагненне вп’ялося йому в душу, болісна гримаса скривила обличчя, і він, раз у раз озираючись, боязко поплентав, куди йому показали.

Так він пройшов з сотню кроків, німці все стояли позаду, а один мотоцикл, загарчавши мотором, зробив півколо й рвонув за ним. Від лихого передчуття Пшеничний уже втратив владу над собою і, не знаючи, куди й навіщо, заточуючись, чалапав по грязюці, порізаній слідами шин. У повалених воротах обгородженого парканом двору несподівано з’явилася злякана жінка в товстій хустці з порожніми відрами на коромислі. Пшеничний аж похолонув від несподіваності цієї недоброї в таку мить зустрічі й водночас здригнувся від короткого гуркоту кулеметної