Читати книгу - "Варвар у саду"

За мурами тосканський пейзаж:

Ярослав Івашкевич

У Польщі я думав, що давні майстри були далекі від дійсності і краєвиди малювали наче декорації для опери. Тим часом вони представляли дуже правдивий краєвид, хіба що синтетичний, тобто схожий на безліч тосканських пейзажів, але завдяки цьому, либонь, ще більш правдивий. Цей пейзаж схоплений у русі, смарагдове, трикутником підтяте узбіччя стрімко піднімається вгору, раптово уривається, а збоку несподівано, ніби заєць, вистрибує лагідний пагорбок і перечіплюється через узвіз, порослий виноградними кущами; праворуч оливковий гай, срібні, покручені дерева, неначе там шаліла буря; ліворуч нерухомі, темні пір’їни кипарисів.

Мецоджорно — полудень. Сонце висушує землю і паморочить голову. Вікна з тріском замикаються. Над камінням клубочаться білі сполохи спеки.

Підводжу швидкий баланс, із якого випливає, що грошей вистачить тільки на каву і трохи хліба з шинкою. Врешті, в полудень не хочеться їсти. Зате ввечері я зможу влаштувати невелику гастрономічну оргію.

Вхід до кав’ярні провадить через низькі склепінчасті тьмяні сіни. Замість дверей звисають мотузки дерев’яних коралів, які при дотику приємно шурхотять. Господар вітає мене так сердечно, наче ми разом ходили до школи. Чудова й ароматна кава, яка зветься капучіно, вливає у мізки ясність, а з органів виганяє втому. Господар безугавно розповідає мені якусь дуже складну й густо мережану цифрами історію. Я не надто його розумію, але слухаю люб’язно, хоча б навіть ця оповідь стосувалася його зубожіння. Проте важко зауважити драму за дитинним звучанням усіх цих diciotto, cinque cinquanta, settanta[26].

Час повертатися до Палацо Публіко, цього разу, щоб обстежити його інтер’єр. На другому поверсі дві велетенські зали: де ла Мапемонде та Миру або Дев’яти. Їх стіни прикрашені найкращими сієнськими фресками. Автор тих, які розташовані у залі де ла Мапемонде, — Сімоне Мартіні. Ліворуч від входу Маеста, перша відома нам робота Мартіні, котрий у рідному місті напевно зробив блискучу мистецьку кар’єру, позаяк вкрай відповідальне завдання було довірене йому у віці щойно тридцяти років. Твір датований: червень 1315 року. Через сім років Мартіні та його учні перемалювали Маесту.

Фреска, попри численні ушкодження, справляє несамовите враження. Вона постала тільки через п’ять років після Маести Дуччо, але цілком відмінна за стилем. Початок треченто — це й справді мис епох і стилів. У творі Мартіні вражає свобода, з якою висвітлена тема, й лірична м’якість жестів. Марія сидить на готичному троні. Архітектура цього трону ажурна і нічим не нагадує потужних, наче залізобетонних громад тронів Дуччо чи раннього Джотто (бодай тих, які зберігаються в Уфіці). Руки двох святих, намальованих неподалік від Марії, схрещені на грудях. Постаті ангелів нічим не нагадують кольорових скульптур, ними, як вітер деревами, рухає лагідна лінія; ті, хто укляк біля ніг Марії, підносять їй не холодні символи, а квіти, і Марія приймає їх, мов каштелянка присягу трубадурів. Над головами майорить легкий, ніби єдвабна стрічка, балдахін. Золото й блакить зблякли від вологи, проте тональність цього концерту чиста, як далекий відгомін клавесина.

На протилежній стіні чудовий кінний портрет кондотьєра Ґвідорічо да Фольяно. Він настільки відрізняється від Маести, що це навіть зауважили мистецтвознавці. Намальований через чотирнадцять років, він виглядає наче антитеза ліричній та неземній Маесті.

Оголеною, яловою землею їде на коні чоловік у розквіті сил, міцний, із посполитим обличчям та енергійно зчепленими руками. На його обладунок натягнутий темно-бежевий сурдут із узором у брунатні трикутники. Такий самий чапрак вкриває масивного коня. Вершник і кінь творять одне ціле, і хоча їдуть ступою, від них віє небуденною силою та енергією. Навіть коли б хроніки промовчували жорстокість кондотьєрів, цей портрет був би вірогідним документом.

Пейзаж сухий, наче тік. Жодного дерева, жодної травинки, тільки голі шпичаки засік і вутлі квіти воєнних відзнак. Ліворуч і праворуч на фресці — пісна архітектура замків на вершинах пагорбів. Зліва Монте Массі, каштелян якого збунтувався проти Сієни. Немає сумніву, Ґвідорічо зруйнує ці мури й розтрощить вежі.

У Залі Миру міститься намальована між 1336 і 1339 роками Алегорія Доброго й Поганого Правління Амброджо Лоренцеті, найбільша (за площею) середньовічна фреска, присвячена світським справам. Амброджо (він мав брата на ім’я П'єтро, також чудового маляра; обидва померли від чорної пошесті) був третім після Дуччо та Мартіні великим сієнським малярем треченто. Я знаю, що цими фресками треба захоплюватись, але освітлення погане, кольори зблякли, особливо Погане Правління майже зовсім не відчитується. Потрясіння я відчув, переглядаючи книжку Енцо Карлі про сієнських примітивістів. На бліде, безпосереднє враження нашарувалося нове, породжене вправністю фотографа. Принизлива афера.

Пізніше я з неабиякою гордістю вичитав, що про вартість фрески Добре й Погане Правління мистецтвознавці сперечаються. Беренсон (палкий прихильник Флоренції, а отже, гвельф) крутить носом і каже, що тема переросла автора, що митець зовсім не зумів висловити малярськими засобами своєї ідеї, тож мусив скористатися написами, тобто вдатися до негідних маляра допоміжних засобів. Енцо Карлі (головний реставратор Сієни, а отже, гібелін за фахом) захищає цей твір, підкреслюючи його історичні та композиційні принади. Героєм фрески є не особа, ба навіть не місто, а цивілізація: малярська сума та епос водночас. Нічого дивного, що фреска стала здобиччю наукових мурашок. У повені історичних, філософських, іконографічних розвідок загубилися