Читати книгу - "Трикутний капелюх"

Розміркувавши так, бідолашний горбань заплакав…

Він зупинив ослицю, трохи заспокоївся, витер сльози, зітхнув тяжко, витяг кисет, узяв щіпку чорного тютюну, пом’яв його і скрутив цигарку; потім дістав кремінь, губку та кресало й кількома ударами викресав вогонь.

У цю мить він почув стукіт копит по дорозі, що проходила кроків за триста від нього.

«Який я необачний! — подумав Лукас. — А що як це мене розшукує правосуддя і я себе виказав отим кресанням!»

Він згасив вогник, спішився і зачаївся за ослицею.

Але ослиця, зрозумівши все інакше, вдоволено заревла.

— У, клята! — вилаявся дядько Лукас, силкуючись стулити їй рота обома руками.

І зразу ж, як чемна відповідь, почувся рев з боку дороги.

«Ну, пропав я! — подумав мірошник. Правду каже прислів'я: нема гіршого зла, як надіятись на осла!»

І, так розміркувавши, він скочив у сідло, хльоснув ослицю і помчав у бік, протилежний тому, звідки долинув рев.

Але от що дивно: той, хто їхав на співрозмовнику Лукасової ослиці, перелякався, мабуть, не менше ніж мірошник. Кажу так тому, що він теж збочив з дороги і кинувся навтьоки через засіяне поле в інший бік, гадаючи, напевно, що то якийсь злочинець, підкуплений доном Еухеніо, або альгвасил.

Мурсійця тим часом мучила гризота:

— Ну й ніч! Ну й світ! Як перевернулося моє життя за якусь годину! Альгвасили стають звідниками: алькальди зазіхають на мою честь; осли ревуть коли не слід, а тут, у грудях, моє жалюгідне серце насмілилося взяти під сумнів найшляхетнішу з усіх створених богом жінок!

О боже, боже! Дай сили швидше добратися додому і побачити там мою Фраскіту!

Так, ідучи навпростець через поля й чагарники, дядько Лукас десь близько одинадцятої години ночі без усяких пригод придибав додому…

Прокляття! Ворота на млин були розчинені навстіж!

Розчинені… але ж він, від’їжджаючи, чув, як жінка замикала їх на ключ, засув та ланцюжок!

Отже ніхто, крім неї самої, не міг їх відчинити.

Але ж як? Коли? Нащо? Обдурили? Примусили? А може, вона це зробила з власної волі, змовившися з корехідором?

Що він зараз побачить? Про що дізнається? Що чекає на нього всередині? Сенья Фраскіта втекла? Її викрали? А може, вона мертва? Чи в обіймах суперника?

«Корехідор сподівався, що я не повернуся вночі, — похмуро мовив сам до себе дядько Лукас. — Алькальд напевне дістав наказ — хоч і в кайдани мене закувати, а додому не відпустити… Чи знала про це Фраскіта? Чи була в змові? Чи вона стала жертвою обману, насильства, підлоти?»

На ці тяжкі роздуми бідолашний витратив не більше часу, ніж було йому потрібно, щоб перейти альтанку.

Двері будинку теж були відчинені. Як і в усіх селянських оселях, першою була кухня…

В кухні порожньо.

Проте в каміні палахкотіло яскраве полум’я… в каміні, де не було ніякого вогню, коли він від’їжджав, та й взагалі до середини грудня камін ніколи не топили!

Мало того, на одному з гачків висів запалений ліхтар…

Що все це означало? І як пов’язати ці ознаки присутності людей з мертвою тишею, що панувала в домі?

Що з жінкою?

І тільки тоді помітив дядько Лукас на бильцях двох чи трьох стільців, присунутих до каміна, чиєсь убрання…

Придивившись до нього, він так несамовито зойкнув, що той зойк застряг у нього в горлі й перейшов у глухе ридання. У нещасного було таке відчуття, ніби він задихається. Мірошник схопився руками за горло. Він пополотнів, його почало корчити, очі мало не вискакували з орбіт, а погляд був прикутий до цього вбрання. Бідолаху пройняв жах, мов у засудженого на страту злочинця, якому показали балахон смертника.

Бо те, в що він утупив очі, було не що інше, як яскраво-червоний плащ, трикутний капелюх, камзол і жилет сизого кольору, чорні шовкові штани, білі панчохи, черевики з золотими пряжками і навіть жезл, шпага та рукавички ненависного корехідора… Вбрання це — балахон ганьби мірошника, саван його честі, плащаниця його життя!

Грізний мушкет лежав у кутку, куди дві години тому його кинула наваррка…

Дядько Лукас стрибнув, мов тигр, і вхопив його. Встромивши шомпол в дуло, він пересвідчився, що мушкет заряджений. Перевірив, чи на місці кремінь. Потім підійшов до сходів, які вели до кімнати, де стільки років він спочивав з сеньєю Фраскітою, і глухо пробурмотів:

— Вони там!

Ступив крок, але відразу ж зупинився, огледівся, чи не стежить хтось за ним…

«Нікого! — сказав сам до себе. — Тільки господь… Невже він допустить таке!»

Рішення визріло. Мірошник збирався вже ступити ще крок, коли його блукаючий погляд зупинився на складеному аркуші паперу, що лежав на столі!..

Тієї ж миті коршаком метнувся він до столу і вп'явся пальцями в аркуш, мов кігтями в здобич.

Це було призначення небожа сеньї Фраскіти, підписане доном Еухеніо де Суньїга-і-Понсе де Леон!

«Ось ціна угоди! — подумав дядько Лукас, запихаючи аркуш до рота, щоб угамувати лють, придушити стогін. — Я завжди мав підозру, що вона любить свою сім’ю більше, ніж мене! О,