Читати книгу - "Трикутний капелюх"

Та ось дядько Лукас з альгвасилом прибули до села й попрямували до будинку сеньйора алькальда.

Сеньйор Хуан Лопес удома і на службі був справжнім втіленням тиранії, жорстокості та пихи стосовно до людей, які від нього залежали, проте в хвилини, що залишалися від службових обов’язків, клопотів по господарству і щоденного биття власної жінки, він ласкаво згоджувався розпити глек вина в товаристві писаря та паламаря; того вечора ця процедура вже підходила до кінця, коли перед алькальдом став мірошник.

— О, дядько Лукас! — вигукнув алькальд, чухаючи потилицю, наче хотів вичухати звідти натхнення, щоб краще збрехати. — Як здоров’ячко? Гей, писарю, налий-но склянку вина дядькові Лукасу! А сенья Фраскіта? Все така ж гарна? Давно я її не бачив! Так, чоловіче… гарно мелете! Житній хліб не відрізниш від пшеничного! Отже… ну… Сідайте, відпочиньте, ми, слава богу, не поспішаємо.

— Як на мене, то цур йому, тому поспіху! — підхопив дядько Лукас, який досі не розтуляв рота, але підозри його ще посилилися від цього дружнього прийому після такого грізного і беззаперечного наказу.

— Так от, дядьку Лукас, — провадив далі алькальд, — якщо ви не дуже квапитесь, то переночуйте тут, а завтра раненько ми й вирішимо нашу справу…

— Та добре… — відповів дядько Лукас із прихованим глумом і лукавством, які не поступалися дипломатії сеньйора Хуана Лопеса. — Коли справа не термінова… можна переночувати і не вдома.

— Не термінова справа і для вас безпечна, — додав алькальд, обдурений тим, кого сам хотів ошукати. — Можете бути цілком спокійні. Чуєш, Тоньюело… Підсунь сюди ящик, хай дядько Лукас сідає.

— Коли так, то… хильнімо! — вигукнув, сідаючи, мірошник.

— Тримайте, — сказав алькальд, підносячи йому повну склянку.

— З добрих рук… Переполовиньте, ваша милість!

— Ну, ваше здоров’я! — промовив сеньйор Хуан Лопес і випив половину.

— Ваше здоров’я… сеньйоре алькальд, — відповів дядько Лукас, допиваючи решту.

— Гей, Мануело! — гукнув алькальд служницю. — Скажи господині, що дядько Лукас лишається у нас ночувати. Хай постелить йому на горищі.

— Е, ні!.. Ні в якому разі! Я й на сіннику висплюсь як король.

— Дивіться, ми ж маємо що постелити…

— Певен, та нащо ж завдавати клопоту сім’ї? У мене є плащ…

— Ну, то як хочете. Мануело, скажи господині, що нічого не треба…

— Ви тільки дозвольте мені йти вже спати, — позіхаючи на весь рот, попросив дядько Лукас. — Вчора я всю ніч молов, майже не стулив очей…

— Добре! — милостиво згодився алькальд. — Можете йти хоч зараз.

— Та й нам час збиратися, — сказав паламар, заглядаючи в глечик, чи не лишилося на денці вина. — Вже, мабуть, десята година… чи близько того.

— За чверть десята… — сповістив писар, розливши в склянки залишки вина.

— Отже, спати, кабальєро! — оголосив гостинний господар, осушуючи склянку.

— До завтра, сеньйори, — мовив мірошник, допиваючи свою.

— Стривайте, вам посвітять… Тоньюело! Проведи дядька Лукаса на сінник.

— Сюди, дядьку Лукас!… — сказав Тоньюело. Він прихопив з собою і глечика — а раптом там лишилося кілька краплин!

— До завтра, як бог дасть, — додав паламар, допивши рештки з усіх склянок. І пішов, заточуючись і весело співаючи «De profundis»[30]

— Ну, сеньйоре, — сказав алькальд писареві, коли вони залишилися вдвох, — Лукас нічого не підозрює. Можемо спати спокійно, і… хай щастить корехідорові!

Минуло лише п’ять хвилин, і якийсь чоловік вистрибнув з вікна сінника сеньйора алькальда. Вікно виходило на стайню і було не вище восьми ліктів від землі.

На стайні під дашком стояли великі ясла, до яких були прив’язані шість чи вісім верхових тварин різних порід, причім усі слабкої статі. Коні, мули і осли сильної статі складали окремий табір, і тримали їх окремо.

Чоловік відв’язав осідлану ослицю і за вуздечку вивів її до воріт; відсунув засув, скинув защіпку, нечутно відчинив ворота і опинився в полі.

Тієї ж миті він скочив на ослицю, вдарив її п’ятами і мов стріла полетів до міста, але не шляхом, а навпростець через поля і луки, немов боявся когось зустріти.

То був дядько Лукас: він поспішав до млина.

— Якийсь алькальд надумав обкрутити мене, чоловіка з Арчени![31] — говорив сам до себе мурсієць. — Завтра ж піду до сеньйора єпископа, щоб запобігти лихові, та розповім йому все, що трапилося зі мною цієї ночі! Викликати мене так негайно, так таємниче і в такий непідходящий час; вимагати, щоб я прибув сам; морочити мені голову теревенями про королівську службу, про фальшивомонетників, відьом і духів, щоб зрештою поставити мені дві склянки вина та випровадити спати. Ясніше ясного! Гардунья передав алькальду настанови корехідора, і той зараз веде наступ на мою жінку… Хто знає, може, я під’їду, а він саме стукає в двері! Або застану його вже в середині — хто