Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані 📚 - Українською

Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані" автора Віктор Тимчук. Жанр книги: 💙 Детективи / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 81
Перейти на сторінку:
Ігоря і Аркадія, була чистою. Звідки ж узялася гумова смуга? Невже забруднився по дорозі від рогу будинку і до під’їзду Полякової? Відпадало. Але ж іще напроти чорної смуги на його тілі садно. Гума…

— Там ніде нема гуми, — замислено сказав Тополюк.

— Нема, — підтвердив Денис. — Я думаю, чи варто нам збирати вчителів? В школі всі мов засліплені спортивними успіхами і гарною поведінкою трійці.

— В кожній школі є свої герої. І часто вчителі заплющують очі на їхні витівки, ставляться до них поблажливо.

Слідчий згідливо кивнув. Вони перетнули вулицю й опинилися поблизу кіоска «Союздруку».

— Давай посидимо, — запропонував Бухов. — Вдале місце для спостереження.

Слідчий мав на увазі Кривого, якого тут бачила мати Апостолова.

— Ти звернув увагу: на партах трійці стерті знаки, — сказав слідчий. — Часом не Морохова примусила?

— А хто примусив у під’їздах? І, мабуть, терли ацетоном, інакше фломастерне чорнило з парт не змити. Ні, чогось сполохалися Бірон і Апостол.

— Напевно, є чого. Ти не здогадався про значення слів у записнику Шейха? — і, не чекаючи відповіді, Денис продовжив: — Усі — прізвиська вчителів, їхні домашні адреси і телефони.

— Навіщо вони йому?

— Для вітань із святами і днями народження, — іронічно сказав Денис.

— Але ж прізвиська… — Євген стенув плечима, нічого не тямлячи.

Вони кілька хвилин дивилися на учнів: йшли юрбою до Шейченко, про щось між собою гомоніли. Он Славко Нечай поруч з Риммою. Євген подумав, що поява однокласників у квартирі тільки додасть відчаю і горя матері Віталія, бо ж всі товариші її сина живі, здорові… А напевно він і Бухов припустилися помилки, ведучи розмову відразу з цілим класом, де ще й сиділи друзі Шейха. Може, це декого стримувало.

— Доведеться, Євгене, зустрічатися з ними поодинці, — сказав слідчий.

— А як з учителями?

— Вчителі — люди дорослі, повинні самі виявити бажання.

— А чи не варто сказати їм про золотий імперіал і гроші, поділитися своїми домислами? Тоді зрозуміють серйозність справи, — зауважив Тополюк.

— Мені здається, рано… Не хочеться розголосу. Хай вже після похорону, — заперечив Бухов. — А чутки… Кожна подія обростає ними. Тепер на часі дати орієнтировку на Кривого. Деякі прикмети його маємо: високий, чорнявий, із сірим ціпком, кульгає на праву ногу. Відчуваю, не випадково він з’являвся на шляху Шейченка.

— Ти зробив, Денисе, висновок? Адже учні і вчителі не знають, з якого будинку випав Шейяенко.

— Авжеж, Бірон і Апостол не розповіли. Чогось бояться.

— Славко Нечай і Римма теж мовчать.

— Ну чому Римма — ясно, а Славкові, видно, дівчина подобається, і вона до нього прихильна. Сьогодні я дещо взнав про рідних Апостола, — Денис відкинувся на бильце лавки, підставив лице сонцю й примружився. — Його батько, Петро Савелійович, працює конструктором на машинобудівному заводі, кращий раціоналізатор міста, з ранку до вечора в цехах, засиджується в технічній бібліотеці, словом, генератор ідей, має кілька винаходів. Мати, Антоніна Павлівна, технолог, завантажена громадськими дорученнями: в жіночій раді підприємства, культорганізатор у своєму бюро, позаштатний інспектор торгівлі. Про Апостолових на заводі всі гарної думки.

— Зайняті люди, — іронічно зауважив Тополюк. — А син цілими днями без нагляду.

Перед ними спинилася молода жінка, зодягнута в сіру сукню. Попелясте волосся — коротко підстрижене й зачесане назад — відкривало високий чистий лоб. У руці жінка тримала брунатну пласку сумку на блискавці, схожу на портфель.

— Товаришу Бухов, — несподівано звернулася жінка до слідчого. — Я вам хочу…

Денис випростався й уважно подивився на неї.

— Я вас слухаю… — на мить затнувся. — Здається, Зоя Пилипівна… Красуцька, викладач хімії?

— Точно, — мляво всміхнулась Красуцька. — З вашого дозволу…

— Прошу… — слідчий посунувся, даючи їй місце.

Вчителька сіла на лаву, поклала на коліна сумку. Мовчала, наче збиралася на думці чи переборювала свою нерішучість.

— Я вчора дізналася про сьогоднішню зустріч з учнями, — несміливо почала. — Відтоді не маю спокою, вагаюся… Може, я помиляюсь і видамся вам смішною, несерйозною, хворобливо підозріливою… — вона замовкла і почервоніла.

— Ви не хвилюйтеся, Зоє Пилипівно, ми постараємося вас зрозуміти, — доброзичливо заспокоїв її слідчий. — У нашій роботі навіть дрібниця, на перший погляд, далека від справи, іноді суттєво допомагає слідству.

— Тоді я розповім… Ось уже рік, як читаю в десятих класах. Є різні учні: здібні, ледачкуваті, посередні, позбавлені обдарування. А є… Приміром, викликаю Шейченка, а він жодної формули, крім Н2О… — Красуцька гірко похитала головою. — Біронського — те ж саме. Апостолова — ні слова. Звісно, ставлю їм двійки. Викликаю через тиждень вдруге — знову нічого не знають. Я здивована, а вони зовсім не переживають, наче це звичайна річ. Переглянула журнал — з інших дисциплін у них оцінки добрі, крім української літератури й мови. Думаю собі, мабуть, не дається хлопчикам хімія, треба додатково попрацювати з ними. Запропонувала. Чекаю після уроків. Дарма: не прийшли, не залишилися.

— А як вони поводилися на ваших уроках? — запитав Бухов, і в його голосі Тополюк відчув стурбовані нотки.

— Пристойно, ще й осмикували Мазуницю, — Красуцька торкнулася пальцями блискавки на сумці. Спроквола продовжила: — А далі… Минуло три тижні. У мене маленька донька, живемо в одній кімнаті, залишаю її з мамою, завжди поспішаю додому. Пам’ятаю, двадцять третього жовтня прибігла, дала Віці поїсти і поклала спати. Щойно вона заснула, дзвонить телефон. Беру трубку — вже гудки. І прокинулась мала. Через кілька хвилин знову — дзінь… Беру — гудки. І так до дев’ятої вечора я, мама і чоловік хапали трубку. Дитина плаче — не спить, ми роздратовані, злі, хоч візьми і відріж телефон. Здогадалися, хтось бешкетує. Думаємо, може, вночі припинить. Де там: чотири рази будили Віку.

— Ви б звернулися на телефонну станцію, — порадив Тополюк, не розуміючи, до чого веде Зоя Пилипівна.

— Чоловік звертався. Сказали, щоб встановити, з якого номера дзвонять, треба дозвіл міліції чи прокурора, начальства зв’язку. Велика морока, — вона нервово застібала і розстібала блискавку. — Наступного дня у школі

1 ... 19 20 21 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"