Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

— Вітаю тебе, старче, — схилив голову Ісідор.

— Вітаю й тебе, брате, — хрипко одказав чернець. — Звідки бог несе, куди?

— Я тут проживаю, в печері… Недалеко від тебе…

— Чого опинився в священних горах? Чого шукаєш? — гостро запитав чернець. — Чи віруєш в благу вість, принесену на землю господом нашим Ісусом Христом?

— Я шукаю, — просто сказав Ісідор. — Мені дали притулок сини Гнозиса…

— Сини Сатани! — скрикнув чернець, зловісно посміхнувшись. — Бідний хлопче! Тікай скоріше з гадючого гнізда, тікай, поки твоя безсмертна душа не потрапила в диявольські пазурі!

— Але вони не навчають нічому поганому, — здивувався Ісідор. — Відречення від світу, любов…

— Відречення? А чому? — гнівно запитав чернець, тикаючи гострим брудним пальцем у груди хлопцеві. — Тому, що, мовляв, цей світ сотворено богом зла! Любов? А до чого любов? До химеричної Плероми, вигадки божевільних валентиніанців та маркіонців! О, господи! Спопели й розвій за вітром чортове сім’я єретиків, що їх розплодив князь тьми у нашому світі!

— То ти, отче, вважаєш, що цей світ сотворено благим богом? — задумливо запитав Ісідор.

— А ким же ще? — аж підскочив чернець, гнівно блимаючи очима на пришельця. — Ким же ще, як не вседержителем небесним, творцем видимого й невидимого, ним же все живе, дихає і має життя?!

— А як же тоді зло? Муки? Кров і наруга? Смерть і рабство?

— То Сатана! То все його робота! Господь сотворив перших людей благими і чистими. Вони согрішили, порушивши боже веління, з’ївши яблуко пізнання добра і зла. Той гріх кинув Адама і Єву у безодню падіння. Ми — їхні нащадки — спокутуємо гріхи предків…

— Чому? — не збагнув Ісідор. — Адже навіть люди не карають дітей за злочини батьків?

— Нерозумний єси, юначе! — повчально мовив чернець. — Адам — то не один чоловік, то все людство — єдине і нероздільне. То духовна Небесна Людина. Тут, на землі, лише тінь. А душа — в бога. Він судить її добрі й злі діла, але хоче, щоб ми вибрали шлях добровільно, серед тернів земних, серед спокус Сатани, князя тьми…

— Звідки ж з’явився Сатана?

— Він — першороджений архангел, син світла. Але загордився, захотів бути першим, найстаршим. За те був скинутий на землю, де бунтує дітей Адама супроти господа сил. Дарма! Вже сокира при дереві лежить, не встоїть потуга князя мороку супроти воїв Михаїла! Впала Римська вовчиця, і на її трупі горить новий світильник, так впадуть і всі фортеці князів земних, і настане царство Христа та його вірних!

Ісідор відчував, як голос ченця б’є, цюкає його, ніби вістрям сокири, по голові, і не було в його повчаннях нічого мудрого, ніжного, ласкавого, а лише погроза, гнів, страх. Де ж істина, де любов?

— Скажіть мені, отче, — озвався Ісідор, — чого ви благаєте в бога?

— Рятунку, спасіння, отроче. Рятунку з світу, полоненого Сатаною…

— І в чому буде той рятунок?

— Бути з моїм господом. Славити його і любити.

— А в чому суть того, небесного життя? Яке воно? В чому виявиться?

— Ні вухо не чуло про те, — урочисто сказав чернець, — ні око не бачило, що приготував господь вірним своїм…

— Отже, лише віра?

— Так, віра і смирення.

— А докази?

— Докази? — спалахнув чернець. — Хіба дитина питає у батька докази, коли він її веде до рідної хати? Ні, дитина вірить батькові!

— Правду мовив, старче, — згодився Ісідор. — Але ж батько тримає дитину за руку, і годує її, і не дасть скривдити, і знайде теплу постіль чи дах над головою. А людина на землі безпритульна, голодна і нещасна. Вона вмирає, тоне, падає в боях, горить в огні, здихає з голоду, гниє в рабстві. І батько не приходить, щоб втішити її в час невимовно тяжкий…

— Брехня! — суворо заперечив чернець. — Він приходить. Він послав сина свого єдинородного Ісуса Христа, щоб проголосити настання царства божого…

— І люди вбили його, — підхопив Ісідор. — І батько не міг оберегти його від лютої смерті? Невже була потрібна Голгофа?

— Була потрібна жертва, найвища жертва, яка б викупила людей з полону гріха. Син всемогутнього взяв на себе наші гріхи і дав любовний викуп. Чистий агнець добровільно зійшов на жертовний вогонь, переваживши древнє падіння Адама! Тепер хто повірить в нього, той врятований чистою кров’ю Сина Божого.

— Як це жорстоко, — сумно сказав Ісідор. — Моє серце бунтує, заперечує. Всесильний міг би знайти інший шлях…

— Ми вільні. В свободі падаємо, в свободі повинні піднятись.

— Яка там свобода? Я чув твої крики здалека. Страх гнітить тебе, отче. Страх і непевність. Так і всі люди. Не можуть рабські душі вільно вибирати шлях до істини, їм треба спочатку звільнитись від нікчемності й покори…

— Глибоко ввійшло в тебе коріння Сатани, — буркнув чернець, одвертаючись. — Згублять душу твою лукаві сини. Залиш мене, йди собі геть. Не руйнуй мого молитовного настрою. Може, господь коли-небудь покличе тебе до себе, тоді зустрінемось. А тепер — іди!

Ісідор мовчки рушив далі.

Настав вечір. В животі нило, тіло вимагало їсти. Еллін одігнав спокусливі думки, випив знову води. Вертався до печери вузенькою стежкою під сяйвом блідої Селени. Десь в ущелинах завивали шакали, тонко висвистували гади. Юнак намагався звести докупи враження останніх днів, зліпити з уривків думок, слів, міркувань щось цільне, чітке, заспокійливе. Та нічого з того не виходило. Ісідор збагнув лише одне, і та думка міцніла в ньому, утверджувалася, як підґрунтя майбутніх досягнень: у словах, створених світом ілюзорних досягнень і потреб, нема істини, з них не можна збудувати небувалої споруди. Кожна думка, що має джерелом образи і досвід цього світу, вже не істинна, бо народжена відносністю. Тому не потрібні суперечки, не потрібні терзання. Хай кожен тримає при собі бога — то лише його власна тінь, спотворена тінь заляканої людини на тлі ілюзорного буття, що приснилося