Читати книгу - "Дзвін сонця, Олександр Петрович Казанцев"

Шапелль, веселий і нестримний, розреготався.

— Захищайтесь, нещасний школяр, битий різками! — закричав граф де Вальвер, вихопивши шпагу.

Сірано відскочив і теж витяг шпагу з піхов.

Секунданти відійшли вбік.

Шпаги із дзенькотом схрестилися раз, удруге, і тут сталося щось незрозуміле. Противники зробили випад один до одного, зближуючись обличчями, а їхні шпаги, здавалося, повинні були торкнутися ефесами, але шпага Сірано на мить зникла в повітрі, а шпага графа вилетіла з руки, мовби від удару по ній кувалдою. Сірано застосував блискавичний прийом, якого навчив його індіанець у колежі, тому ніхто нічого й не збагнув.

Савіньєн опустив шпагу, чекаючи, поки граф підбере свою, що лежала біля ніг Шапелля.

І знову зблиснули шпаги, і знову невідь-як зброя де Вальвера вилетіла у нього з рук, цього разу до ніг маркіза де Шампаня.

— Певно, в мене судома, — пробубнів граф, оторопіло дивлячись на пальці.

— У вас пологові корчі, графе, які почалися ще тоді, коли ви набралися нахабства складати віршики.

Де Вальвер втратив над собою будь-який контроль і, скориставшись тим, що Сірано стояв нерухомо на одному місці, підхопив свою злощасну шпагу і вкотре кинувся на суперника. Цього разу йому вдалося вколоти Савіньєна в ліве плече, та наступної миті він знову був обеззброєний — шпага блискавкою перелетіла через голови секундантів і з брязкотом ударилася об монастирську стіну. Граф кинувся за нею, але розлючений раною Сірано наздогнав його і підставив до горла сталеве вістря.

— Не чіпайте шпаги, графе, бо я прошию вам горло і більше ви не прочитаєте жодного віршика.

Де Вальвер, не роздумуючи, опустив руки.

— Оттепер ви знову можете читати. Повторюйте за мною: “Я, склавши віршика, був дуже рад…” Ну! — змушував Сірано, злегка поколюючи вістрям шпаги шкіру графа.

— Я… склавши віршика… був дуже рад… — майже шепотів нещасний граф.

— Що на плечах маю зад! — вимогливо закінчив Сірано.

— Що… на плечах… маю… зад… — повторив де Вальвер.

— Тепер можете взяти свою шпагу, я вдоволений, — мовив Сірано.

Граф рвучко повернувся і, нагнувши голову, пішов геть. Маркіз підхопив під пахву його шпагу і кинувся наздоганяти осоромленого дуелянта.

— Це чортзна-що! — вигукнув Шапелль. — Я б нікому не повірив, якби не побачив на власні очі. І я готовий луснути зо сміху, якби не повага до дворянської честі.

Друзі рушили до Шапелля в дім. Сірано було сумно. Перемога не тішила його, бо він добре усвідомлював, що в паризькому світі неодмінно зазнає поразки — такий виродок там нікому не потрібен.

— Тепер, — зауважив недавній секундант, — як говорив англійський поет і драматург Уїльям Шекспір, до речі, раджу тобі почитати його твори, а передусім сонети з чудовим римуванням, “повечеряємо вранці!”. Я зумисне не запропонував тобі ввечері підкріпитися, щоб можлива рана в живіт не була небезпечною.

— Так, я залюбки не тільки повечеряю, а й поснідаю на славу твого Шекспіра, не відмовлюся навіть од бенкету.

— Сподіваюся, про цю дуель уже сьогодні стане відомо в паризькому світі і за тобою встановиться слава скандаліста. Зі скандалом закінчив колеж, зі скандалом увійшов у світське товариство, скандально виграв перший поєдинок.

— Чому?

— А тому, що секундант графа — перший лихослів Парижа. Твою перемогу буде пояснено судомами у Вальверовій руці чи ще чимось. Жди знову виклику його друзів і родичів.

— Готовий завжди,

— До чого, безумцю? Сьогодні ж познайомлю тебе з учителем фехтування. Ти ж повний неук у цьому.

— Згоден, але ти показав мені чудовий прийом, саме той, яким я хотів оволодіти.

Шапелль дотримав своєї обіцянки, і з того ж дня Сірано почав вивчати премудрості фехтувального мистецтва. Уроки давав відомий майстер своєї справи, котрий фехтував із самим королем Людовіком XIII, вселивши тому віру, ніби йому немає рівних у володінні шпагою. Король справді був спритний і удачливий, сильний і витривалий.

Але те, з чим зустрівся вчитель фехтування в особі нового учня, не піддавалося поясненню. Навчання, що тривало день у день, переконувало майстра: зустрівся він з феноменом, бо не підозрював, що той мав попередника — неграмотного дикуна з Америки, котрий навчив Сірано “священної боротьби без зброї”. А тепер, коли в його руці з’явилася шпага, він, застосовуючи її, повторював будь-який рух, випад, фінт у три-чотири рази швидше, ніж міг це зробити майстер. І неможливо було простежити за цим навіть гострим поглядом.

А ще Сірано хотілося вірити, що шпагою він проб’є собі шлях у життя, до серця досі незнайомої йому коханої, яка за красу віршів і високу доблесть вибачить його виродливість.

Мужність — це зневага до страху. Вона нехтує небезпеками, що нам загрожують. Викликає їх на двобій і крушить.

Сенека

Король вважав, що шлях у вище суспільство прокладається шпагою, і чудово знав: кардинал поважає тих, кого несе на своїх крилах удача. До того ж умільці фехтування, до яких без вагомих підстав король зараховував і себе, потрібні Франції, адже швидкого завершення війни не передбачалося.

Рішельє чудово розумів, що відданість — дитя особистої вигоди, тому був такий же щедрий до тих, хто вірно служив йому, як і нещадний до ворогів, зрештою, завжди готовий залучити їх на свій бік.

Кардинальський палац на майдані, куди вливалася вулиця Сан-Оноре, став притулком тих, хто домагався милості всесильного Рішельє. У розкішних залах юрмилися і пропахлі потом суворі воїни в запорошених камзолах та брудних ботфортах, і випробувані в двірцевих інтригах, напахчені аристократи у вишуканому одязі