Читати книгу - "Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков"

У Шагози ми зупинилися в оселі однісінького на всю околицю міліціонера, якого звали Шадман-мисливець. Власне, він був ніякий не мисливець, а звичайний чабан, притому вже літній чоловік і батько багатодітної родини.

Колись у молоді роки він встрелив був двох вовків, за що й дістав своє прізвисько. Воно йому сподобалося, тож згодом він і сам уже називав себе не інакше, як Шадман-мисливець.

Кишлак Шагози був найближчий до району, де хазяйнували басмачі, та Шадман-ата не робив з того трагедії. Власне, я навіть не пам'ятаю жодного випадку, коли б басмачі напали на нього. У цьому безперечно крилася якась таємниця. Але такого, щоб він якось нам нашкодив або зрадив нас, теж жодного разу не було. Принаймні коли нам щось треба було в Шагози, ми завжди могли покластися на нього. А от він сам ніколи не звертався до нас по допомогу. Певно, ладив і з міліцією, і з басмачами, керувався принципом: ти не брав — я не бачив. Це давало змогу жити в мирі і йому самому, і його дітям. Привітавшися з нами, він сказав Джурі:

— Нічого я для тебе не дізнався. Видно, загубив ти слід…

Я здогадався, про що мова: мабуть, Джура просив старого розпитати про свою жінку, яка хтозна-де поділась.

— Кажуть, лишилися в окрузі двоє чи троє старих, які жили тут раніше і могли щось знати. Але де їх тепер шукати, один аллах знає. Та ти не журися, знайдеться якась зачіпка, не може такого бути, щоб зовсім слід загубився. Ти цього і приїхав?

— На весілля хочемо втрапити, — відказав Джура.

— Гм… Гадаєш — перекинеться? — спитав Шадман.

— Треба побалакати, тоді побачимо.

— Цей не перекинеться, — мовив Шадман впевнено. — З Оша йому весь час допомога прибуває. Велику силу збирає. Отож хто знає, може, ще… хто знає…

Шадман налив нам чаю. Ми випили по піалі й підвелись.

— Місце не змінилося? — спитав Джура, вискочивши на коня.

— Не змінилось. Але будь обережний, не роздратуй його.

Його слова мене насторожили. Справді-бо, пхаємося чорту в зуби, та й годі! Хіба вони нас випустять живими? Моя рука мимоволі лягла на кобуру маузера.

— Посланців не вбивають, — мовив Джура, помітивши мою тривогу. — До того ж він наш боржник — жінку з Бештерака бере, це щось та важить…

За Шагози дорога відразу пішла вгору. Тут було прохолодно, задував студений вітер. На верхів'ях гір лежав сніг, і зубчасте, мов гребінець, скелля рябіло рудими й білими латками, дарма що в долині сонце все ще дихало спекою.

Переваливши через сідловину, стежка повела нас долі, і незабаром на ній з'явився попереду якийсь вершник я рушницею за плечем і шаблею на поясі.

— Хто будете?

— Люди Аппанбая, — відказав Джура.

Басмач не зрозумів.

— Я вашого Аппанбая не знаю, — мовив він. — Але кінь під твоїм товаришем — Уразів.

— Саїдхан дав. Проведи нас до Худайберди.

Басмач завагався, не знаючи що вчинити.

— Ну, чого стоїш як пень?! — гарикнув на нього Джура. — Рушай!

Збентежений цим рішучим тоном, басмач вилаявся собі під ніс, проте повернув свого коня і рушив попереду.

В ущелині назустріч нам виїхали ще четверо вершників, і наш провідник крикнув їм:

— Від Саїдхана.

Я здивувався: хто такий Саїдхан, чому Джура назвав нас людьми Аппанбая? І навіть трохи образився: чого це від мене приховують те, що я повинен був би знати заради успіху операції. Згодом Джура сказав мені, що назвав ім'я Саїдхана Мухтарова несподівано навіть для самого себе, бо підсвідомо відчував, що той зв'язаний з басмачами. Його здогад, як виявилося, був правильний. Але ж тоді ми цього не знали, ні я, ні сам Джура. Мені, наприклад, таке і в голову не заходило. А в Джури, виходить, все-таки була підозра, тільки він нікому про неї не казав, бо не мав доказів. А єдиного свідка, що міг би розповісти правду, Ураза, Мухтаров убив. Тепер усе здається зрозумілим і навіть простим: якщо Мухтаров не був нашим ворогом, навіщо йому знадобилося розстрілювати двадцятьох беззбройних басмачів, які добровільно здалися в полон?! Чому не дочекався нас? Відповідь може бути лише одна: він боявся, що хтось із цих людей бачив його в таборі Худайберди. Втім, хоч би як там-було, а тоді ім'я Мухтарова стало нам у пригоді.

Другий перевал лишився позаду, коли сонце вже почало сідати. Вдалині, на просторій рівнині, здіймались до неба кілька білих цівок диму. Почулися звуки бубна. Чотирьох басмачів, що конвоювали нас від перевала, змінили інші четверо, старші за віком, такі, як Джура. І вдягнені вони були багатше: хромові чоботи, бекасамові чапани, у кожного — англійський п'ятизарядний пістолет у дерев'яній кобурі…

Ще верстви через дві попереду завиднілися намети, почувся невиразний гомін людських голосів, сміх, долинули пахощі присмаченого морквою плову.

Наметів було багато. Я налічив більше десятка. Та це були лише ті, що стояли поблизу. А скільки ще ховалося за ними!.. Два намети, що стояли посередині, були святково оздоблені. На одному з них жаром горів червоний паляк поміж семи чи восьми оксамитових парандж. Другий, з білої повсті, був укритий з одного боку великим червоним килимом. Власне, обидва вони були схожі скоріше не на намети, а на будинки, стіни яких зовні увішано килимами. Довкола них долі також були розстелені килими, килимки й повстини. Трохи далі громадилася величезна купа дров, наготовлена для велетенського багаття. На березі річки рядком стояли більші й менші казани. Від них тягло дратливо-смачним духом готованих наїдків. Біля казанів, заткнувши поли чапанів за пояс, походжали кухарі з ножами, а то й шаблями на поясі. Жаркій, дотепи, сміх чулися відусюди.