Читати книгу - "Давнє й нове, Франко І. Я."

І все те він зробив у наших днях.

Квилить поезія німа, безрука:

«Не геній ти, а взір лиш продуцента!»

Глум і безсилля - труду мого рента.

Всьо рветься, гасне. Ох, тяжка розлука!

«Без маски», стор. 6

Я не геній, синку милий,

Тим ніколи й не хваливсь;

Працював, що було сили,

Перед сильним не хиливсь;

Фарисейству й лицемірству

Я концесій не робив;

Людській кривді, злості й звірству

Я ні раз не підхлібив.

В долі добрій чи злиденній

Чесно, просто йшов весь вік

І йду досі. Я не геній,

Я звичайний чоловік.

Я для геніїв грядущих

Поле дикеє орав,

Шлях серед хащів найпущих

Просікав і протирав;

Для голодних пік сквапливо

Разовий, не панський хліб,

І ставав на всяке жниво,

І в’язав свій скромний сніп.

В сніговійниці студеній

Рук не закладав назад.

Я не плачу, що не геній,

Та чом ти так сьому рад?

А що часом стогну з болю

І в зневірі сльози ллю,

Се тому, що скрізь по полю

Так багато кукілю,

Що царює баба Бляга,

Так що й краю їй не знать,

І немає ліски мага,

Щоб потвору сю прогнать;

Що характери й сумління

Підгриза якийсь черв’як;

Що молодші покоління

Схнуть і в’януть вчасно так.

Правда, синку, я не геній…

Ех, якби я геній був!

З тих істерій, неврастеній

Я б вас чаром слів добув;

Я б, мов вихор, вас з собою

Рвав до ясних, світлих мет

І до жертви, і до бою

Вів би ваш я смілий лет!

Я б вам душі переро́див,

Я б вам випрямив хребти,

Я б мужів з вас повиводив -

Навіть з мавп таких, як ти!

Вольні!

Мов оси у літнюю спеку

З гнізда -

Лиш миг - і вже не видно;

Мов стріли з нап’ятого лука,

Мов слово, окрилене гнівом,

Сердиті,

Мов усміх дівчини, принадні,

Мов жало гадюки, отруйні -

Летіть!

«Ся хвиля - наша!» -

То ваш девіз.

Хвиля, мов чарка.

Повну, гей, повну!

Вермут!

Гірко, та іскри заскачуть в очах…

На погибель!

В плюшах і газі,

В пудрі рожевім,

З волоссям, розпущеним на знак жалоби,

На чолі

Тінь меланхолії,

В груді серце,

Пробите стрілою

Таємного смутку,

А на устах

Загадковий шепіт,

Ніби докори,

Ніби любовні закляття,

Ніби несвідоме лепотання дитини,

В очах матовий блиск

Утоми,

В голосі зимна м’якість,

Претензіональна кокетерія -

Отак я лину,

З шелестом шовку,

З рухами напівситої гадюки,

Отак зриваюся,

Мов зозуля з чужого гнізда,

Розводжу руки -

Символ розпуки,

Захлинаюся від дикого плачу -

І скачу,

Тупочу,

Фуркочу,

Сміюся,

На одній нозі верчуся,

Принадна,

Ненаглядна,

Зефірова,

Наскрізь змислова

І все пороть безмислицю готова -

Anima saltans.

Музо! Коханко!

Ох, дай мені! Дай мені

Любощів, пахощів, чарів-солодощів,

Мрій неосяжних і снів,

Солодких слів,

Соловейкових трелів,

Римів, мелодій, щоб гучно лилися рікою!

Настрою! Настрою!

Думок - байдуже!

Помислів - обійдуся.

Заглядать у людські душі -

Я не астроном!

Потрясати серця народні -

Я не землетрясець.

Ловити рухи душ високих -

Я не сейсмограф.

Хочу співати!

Розливатися гармонійними хвилями,

Затопляти в них усі турботи.

Геть думи! Геть ненависні!

Соловейкові трелі!

Безпредметова туга,

Безцільне зітхання,

Меланхолія, мов осіння мряка,

І я серед неї,

Мов човник на морі,-

Байдужний!

Співай мені, Музо!

Обснуй мене мріями-чарами,

Мов срібним павутинням,

Нехай я полину

Рожевою хмаркою понад степами!

Нехай покочуся

Перекотиполем,

Що стежки не знає собі, ні мети!

А ти

Хоч смійся, хоч грійся,

Хоч грайся, хоч кайся,

Хоч сонцем пишайся,

Хоч в пітьмі лишайся -

Мені байдуже!

Чи плачеш, чи скачеш,

Чи в’янеш, чи встанеш,

Чи тужиш, чи квилиш,

Чи губи копилиш,

Аби лиш, аби лиш

Без тенденції!

Струєю різнобарвною

По тротуарі плив та плив

Потік людський, а літній пал

Усіх до поспіху наглив.

Дванадцята ударила,

Іще збільшився сонця вар,

В повітрі затремтіло щось -

Чи втома дивная, чи чар.

Я смугою тінистою

На другім тротуарі йду

І течію барвистую

Байдужим поглядом веду.

І враз мій зір спинивсь на мить

На білій постаті дрібній,

Що тихо йшла в противний бік

В палючій пасмузі літній.

Зирнула, вгледіла мене

І стала, вхопилась за грудь,

І півотворені уста,

Здається, віддиху жаждуть.

І звільна поверта лице -

До мене, біле, наче сніг,-

Мене кольнуло в серце щось,

Я похиливсь, пішов, побіг.

Іду - і думка блиснула:

«Невже направду се вона,

Моя колишняя любов,

Моя богиня осяйна?!»

Я напруго вернувсь назад

І оком по юрбі веду:

Он тут би бути їй… Нема.

А може, онде? Ні сліду!

Біжу щодуху. Серце б’єсь…

Зір сквапно ловить кожду стать,