Читати книгу - "Крос у небуття"

– Скільки?

– Мільйон, – знизав плечима той.

– У мене немає стільки. І я ще сьогодні нічого не їла. Дам сто тисяч.

Таран приречено зітхнув:

– Ех, і чого ви такі злиденні всі? Ну давай…

За кілька хвилин Анжела, передавши в приміщенні телеграфу потерту купюру напарнику Тарана, пішла геть. Можливо хоч сьогодні вона зробить над собою зусилля і зможе прожити день без триклятих наркотиків? Коли проходила Проскурівською повз будівлю ЦУМу, її хтось покликав. Невже знову менти? Але, обернувшись, Анжела мало не скрикнула від радощів. За два кроки від неї стояв Віталік Потапчик, з яким колись навчалась у інституті. Вона на першому курсі, а він на п’ятому. Це було до заміжжя, розлучення і наркотичної ями. У іншому житті.

– Анжелко, привіт! – Потап, здавалося, щиро зрадів зустрічі.

– Віталік… – вона ошелешено глипала очима, розглядаючи давнього знайомого. Модна зачіска, дорогі окуляри від сонця, модні малиновий піджак і чорний гольф; золотий цеп завтовшки у палець на шиї. Анжелі раптом стало соромно – вона немов зором сторонньої людини побачила себе – старенька китайська курточка і затерті джинси. Фарбоване біляве волосся розтріпане й давно не мите. Анжела мало не схлипнула.

– Вибач, я поспішаю…

– Та стій ти! – перегородив дівчині дорогу Потап. – Що з тобою? Може образив хто?

– Ніхто мене не ображав.

Потап уважніше приглянувся до обличчя старої знайомої і все зрозумів.

– Ну от що, зараз сядемо десь, перекусимо, вип’ємо вина і ти все мені розповіси. Може чим і допоможу. Ось, познайомся.

Потап повернувся і Анжела помітила за ним високого симпатичного хлопця у джинсовому костюмі.

– Мій товариш. Звати Віктор. А це моє інститутське кохання – Анжела, – відрекомендував він дівчи- ну Софрону, котрий мало не розкрив рота від розуміння факту, що Потап веде бесіду з брудною наркоманкою.

– Привіт, – кинув Софрон крізь зуби. – Потап, сто проти одного, вона вина не п’є.

Анжела відчула себе ще гірше і хотіла винайти якусь причину для того, щоб йти геть, але Потап взяв справу до своїх рук.

– Не п’є вина, візьмемо «пепсі». Пішли, Софрон, перекусимо чогось. Анжело, не поспішай ти так. Ми давно не бачилися, можливо змінилися. Але це ж не привід цуратися колишніх знайомих?

Анжела, котру пронизували суперечливі почуття, знайшла у собі сили тільки знизати плечима.

– Ну от, – зрозумів її жест по-своєму Потап. – Де тут у вас попоїсти смачно?

За чверть години вони втрьох сиділи за столиком кафе у центрі міста і очікували на замовлені страви. Столик розташовувався на вулиці і був щільно обставлений штучними пальмами у горщиках, так, що перехожі, котрі ходили зовсім поряд, не могли роздивитись тих, хто сидів у бістро. Судячи з усього, саме цей факт примусив Потапа зупинитись у даному кафе.

Анжела, приблизно підрахувавши, зрозуміла, що замовлене Потапу буде коштувати не менше двох місячних окладів простого трудяги, але не була надто здивована – Потап ще в інституті обертався з «фарцою» і завжди міг здивувати бездумним витрачанням великої кількості грошей. Вона ледь помітно посміхалась, пригадуючи старі часи. Він ніколи не розніжував її надмірною увагою, але як подобався він їй, учорашній випускниці середньої школи! І хоч вона намагалася не дати йому збагнути власної симпатії, все бачив! Можливо, якби тоді так швидко і дурнувато не вийшла заміж… Вічне якби.

– Я бачу, життя не надто посміхається тобі, – уважно поглянув на Анжелу Потап. – Не хочеш розповісти?

– Для чого тобі?

Потап припалив цигарку і нетерпляче поглянув у бік стійки бару. Там нікого не було, очевидно бармен був зайнятий замовленням.

– Для чого? Вважай це інтересом людини, котра колись була тобою зацікавлена. І ще, можливо, людини, котра здатна тобі у чомусь допомогти. Наприклад, матеріально. Тож розповідай.

Анжела зітхнула. А чому, власне, вона має щось приховувати? Інколи на душі накипає стільки, що ти просто не в силах утримати у собі біль за власну долю і втрачену молодість, але поряд немає людини, котра готова вислухати. Тепер навпаки, нею цікавляться, прохають розповісти про її біду. І Анжела, не приховуючи, почала розповідати все. Про надії на майбутнє, коли стала на весільний рушничок з красенем Олегом з паралельної групи, про сварки, котрі почалися одразу після весілля. Про друзів Олега, котрих спочатку ненавиділа, але повинна була змиритися, якщо хотіла зберегти сім’ю. Розповіла й про шок, який пережила, дізнавшись, що її чоловік став ін’єкційним наркоманом. Про довгі вечори, коли намагалася врятувати його від напасті, і про те як нарешті сама вирішила спробувати дію зілля. Того зілля, заради якого готовий був залишити її чоловік, який ще зовсім нещодавно шепотів у вухо ніжні слова кохання. А далі все полетіло шкереберть. Спробувавши раз, Анжела вже не могла зупинитися. Вона швидко втратила престижну роботу у банку, на котру з такими труднощами влаштувалася після інституту. Втратив роботу і Олег. Вони почали жити у злиднях. Саме тоді під серцем у Анжели з’явилося нове життя, котрого вона була змушена позбутись, знаючи, яка доля очікує на зачатих у стані наркотичного сп’яніння дітей. Життя стало схожим на пекло. Це тяглося приблизно півроку, доки батьки Олега не дізналися про нещастя, яке спіткало сина. Як водиться, звинуватили у всьому невістку і наполегливо взялися за розірвання шлюбу свого сина-одинака. Приймаючи до уваги те, що батько Олега займав у мерії Вінниці досить високу посаду, це вдалося залагодити досить швидко. І Олег поїхав лікуватися у Швейцарію, а Анжелі пригрозили 229 статтею КПК[7] у разі, якщо вона не покине глядіти зустрічі з Олегом і не погодиться дати йому розлучення. Про її долю вони теж «попіклувалися» – влаштували на стаціонарне лікування у обласний наркодиспансер. Анжела не протестувала. Їй була до болю образливою реакція Олега на таку поведінку батьків. Він зрадив її і навіть не спробував захистити, коли стало по-справжньому погано. Він просто заховався від труднощів під батьківським крилом, а її залишив наодинці зі страшною хворобою, котрою сам нагородив. А сил протистояти наркозалежності Анжела вже не мала. За кілька місяців вона втратила однокімнатну квартиру у центрі Хмельницького, що залишилася від надто рано померлих батьків, і змушена була жити у бабусі на околицях міста. І хоч стара ніколи не відрізнялась особливо теплими почуттями до