Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

Натиснувши на клавішу мишки, я очікувала, що зараз відкриється якась нова сторінка, де я побачу ту саму “змодельовану” ситуацію, як це буває при проходженні тестів у соцмережах,  типу “Що тебе чекає в цьому році” або “На яку видатну людину ти схожий”. Проте було схоже, що цей сайт “завис”. Зображення на ньому не мінялося, тільки внизу закрутився кружечок  — знаєте, як буває, коли програма завантажується.

Я натиснула ще раз… потім ще — нічого не змінилося. Дурниця якась! І варто на подібні “розваги” витрачати час…

Рішуче вимкнула комп’ютер і заходилася займатись якимись дріб’язковими хатніми справами — аби відволікти себе від неприємних думок. Заварила велику чашку чаю з заспокійливим трав’яним збором. І чи то від цього чаю, чи просто так мене почало хилити в сон. Деякий час противилася цьому бажанню, бо ж іще навіть сонце не зайшло… Але потім вирішила — недарма в народі кажуть, що з будь-якою проблемою варто переспати. Можливо сам організм підкаже якийсь вихід із глухого кута, в який мене загнали обставини.

Принаймні, у моєму житті не раз виникали ситуації, коли я, замість того, аби робити якісь активні рухи, займала вичікувальну позицію — і проблема зникала сама по собі. Звісно, було б наївним сподіватися, що так станеться і цього разу, але відпочинок та вимкнення “внутрішнього діалогу” мені не завадить. З такою думкою я лягла і заплющила очі, миттю провалившись у сон.

***

Не знаю, чи довго вдалося проспати, бо коли я прокинулась,  було все ще видно. І світло  в кімнаті стало якимось таким дивним — білим, неначе надворі… Я зіскочила з ліжка і підбігла до вікна, протираючи на ходу очі. Голова була важкою, ніби я напередодні перебрала із спиртним. От недарма кажуть, що ввечері, коли сонце заходить, спати шкідливо.

Визирнувши у вікно, не змогла втриматися від здивованого вигуку. Надворі… лежав сніг. Нічого собі погода видалася в цьому році! Мало було безсніжної зими,  травневих заморозків та червневих злив, щоб на самий день літнього сонцестояння нас завалило снігом, ще й не просто притрусило травичку, а добрі такі замети намело!

Втім, чим довше я вдивлялася в краєвид за вікном, тим більше мене охоплювало здивування. Може, я все ще продовжую спати, і це тільки сон? Жодних слідів зеленої трави чи листя на деревах, навколо — типовий зимовий краєвид. Більше того — надворі не вечір, а ранок, сонце тільки піднімається з-за  покрівлілі міської ратуші… Стоп! У мене що — дах їде? З вікна моєї квартири має бути видно стадіон та шматочок водонапірної башти старої пожежної частини, а  мерія — вона зовсім в іншому боці міста. Якраз на її споруду виходять вікна квартири моїх батьків. 

Невже я  настільки “поїхала дахом”, що, сама не пам’ятаючи того, вийшла з дому, сіла в автобус ( або пішки перейшла половину міста), дісталася до батьків і лягла там спати, а тим часом настала зима? Ні, пояснення  має бути більш правдоподібним — у мене якісь глюки. Хоча, кажуть, психічно хвора людина тим і відрізняється від здорової, що не усвідомлює, що з нею щось не так. А я чудово розумію невідповідність усього, що відбувається, реальній дійсності. Хоча, може, деякі психи теж знають, що вони психи?

У віконній шибці я побачила своє відображення — і переконалася остаточно, що з’їхала з ґлузду. Бо ще можна припустити тимчасову амнезію  чи сніг посеред літа, але те, що в людини за одну ніч відросло волосся від зачіски “каре” до довжини мало не до пояса — такого точно не могло бути. Хіба що я примірила чиюсь перуку і забула? Посмикала себе за коси і відчула біль — ні, наче свої, рідненькі.

Останній раз я мала довге волосся ще до свого заміжжя. А потім підстриглася, бо Юра якось обмовився, що йому подобаються дівчата з “каре”. І так одну зачіску й проносила десять років…

Від згадки про Юру в мене аж зуби звело, немов я ковтнула крижаної води. Відвернулася від вікна — і погляд зупинився на настінному календарі, з тих, якими полюбляла прикрашати домівку моя матінка. З великого плаката на мене витріщалися двоє пухнастих рудих кошенят, що сиділи у плетеній корзинці. А внизу були великі червоні літери — “2010 рік”.

Мені точно це сниться — з полегшенням подумала я. Ото та комп’ютерна гра так на мене вплинула, забила мізки всякими дурницями про “моделювання ситуацій", — подумалося мені. Я ж сама ввела дату 2010 рік, просто по приколу, а мій мозок, мабуть, це запам’ятав і “змоделював” сон на тему, нібито я повернулася в минуле. Цікаво, звичайно, я тільки читала про людей, що вміють бачити “усвідомлені” сни, тобто під час сновидіння розуміти, що вони сплять, і навіть керувати тим, що відбувається навколо них. Може, і в мене під впливом стресової ситуації прокинулися такі здібності?

Ця думка мене дещо заспокоїла. Адже приємніше було думати, що ти всього навсього бачиш чудернацький сон, аніж усвідомлювати, що з твоєю психікою нелади. Ну добре, подивлюся, чим ця історія закінчиться… Судячи з того, що надворі ранок, зараз до моєї кімнати увійде мама і скаже: “Ліно, ходи снідати, он Марічка уже давно прокинулася, а ти все ще валяєшся в ліжку…”

***

Неначе синхронізувавшись із моїми думками, в коридорі почулися швидкі кроки та двері, як завжди, без стуку, відчинилися. Мама у своєму улюбленому синьому халаті з червоними маками, з волоссям, накрученим на бігуді, докірливо похитала головою.

 — Ліно, ти досі в ліжку? Он Марічка вже давно встала, допомогла мені готувати сніданок… Сирники вже на столі, чай холоне, а ти тут стовбичиш, як сновида… Вмивайся швиденько і гайда до столу!

Я витріщилася на неї, немов на якусь примару.

“Це сон, всього лиш сон, все гаразд”,— повторила про себе, наче мантру, але руки все одно чомусь дрібно затремтіли.

 — Ма, а який сьогодні день? — хрипко спитала я.

На її обличчі відбилося не менше здивування, аніж на моєму.

 — З тобою все гаразд? — обережно спитала, підходячи ближче та торкаючись м’якою прохолодною долонею мого чола. — Температури наче немає… А виглядаєш якось дивно. Чотирнадцяте лютого сьогодні, День святого Валентина. Он Марічці з самого ранку хлопці надзвонюють, вітають…