Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

Так нічого і не дочекавшись, я визирнула. Порожньо, навіть уламків скла та уламків шафи не залишилося – схоже, все оперативно винесли. У повітрі ще витав дух сутички, поту та крові. Крові Дейка.

Я постояла на порозі, вагаючись. Може, Адран не зміг подати знак? Чи подав, а я не почула? Хотілося відпочити, а ще цікавість тягнула зазирнути в кабінет, дізнатися, чим він займається.

Страх, що пес повернеться, змушував залишатися, де сказано. Інший страх, що прийде не він, нашіптував бажання знову завернутися в рушник і пошукати шляхи до відступу. Хоча б перевірити, чи відчиняються вікна.

Мабуть, це я таки зроблю. Раптом Ватажок вирішить відібрати у Дрона кішку розбрату? Розважати всю сімейку зовсім не хотілося, у нас завжди розрізняли бажання тваринної сутності та поведінку людської.

Ризикнувши, я зробила кілька кроків, озираючись на вхідні двері. Підійшла до найближчого вікна.

Не встигла підняти руку, як двері все ж таки відчинилися. Я обернулася, готова кинутися назад у свій ненадійний притулок, але з полегшенням виявила Адрана. Одного.

Впало в очі, що він не в порізаному халаті, а у вузьких штанах на кшталт тих, у яких я побачила його вперше, і офіційно застебнутій на всі гудзики сорочці.

– Дроне! Ну що там?

Крижаний погляд зупинив на півдорозі, я зменшила швидкість і несміливо наблизилася до свого красеня.

– Я як наказував на мене чекати? – поцікавився він тоном, від якого по спині пробіг озноб. Вказав очима на пуф.

– Ти взагалі сказав чекати там, – я підняла руку у бік туалетної.

– То чому не чекаєш?

З таким же сказом він дивився на братів, які посягали на його іграшку. Я позадкувала. Погана ідея вийти, треба було сидіти до кінця і чекати, поки покличе…

– Хотіла дізнатися... що сталося, – тихо відповіла.

– Неслухняна кішка сталася! – рикнув Адран. – Через яку я змушений був пояснюватися з батьком!

Ох, здається, на мені зараз будуть злість зганяти.

– Двері замикати не пробував? – огризнулася я.

– Ніколи в житті не замикав, ніхто не ризикує турбувати мене не спитавши! І кішки мої зазвичай нікого не хвилюють. Куди?!

Останній рик припинив мої спроби тихо позадкувати до туалетної. Я зупинилася, окинула простір поглядом, роздумуючи, на яку б шафу видряпатися, щоб пес мене не одразу звідти стягнув.

– А знаєш, – протягнув Дрон, знову стаючи схожим на себе звичайного без цього лютого блиску в очах. Ух, я вже майже полюбила його здатність тримати себе в руках! – Я передумав. Зустрічатимеш мене так, як Слава проводила.

– Е? – не зрозумівши видавила я. Потім дійшло, обурилася: – Не буду!

Стояти на пуфі враскорячку теж не тішило, а ще й на колінах повзти? Нехай шавок вибирає, у яких за щастя послужити синочку Ватажка! Та й взагалі, якось не хотілося до кінця життя проводити час в очікуванні безцінної п'єсьячої персони.

– Ні? – підняв брову Адран. – Ну що ж, ходімо, покажу.

Мабуть, я залишилася заінтригованою, хоча нічого доброго його тон не віщував.

Пес на кілька миттєвостей відчинив одну з далеких шаф. Повернувся з оберемком якихось стрічок та ремінців. Завантажив усе на триклятий пуф, вибрав дві довгі смуги прозорої тканини невеликої ширини. Накинув мені їх на плечі, перехопив у поясі широким ланцюжком. Золотий, чи що? Я не зовсім зрозуміло дивилася на всі ці маніпуляції, коли він підійшов спереду. У тканині виявилося два оброблені щільним матеріалом отвори, в які він безцеремонно просунув мої соски. Ледве покрутив у пальцях, змушуючи затвердіти, матеріал стиснувся немов гумка.

– Це одяг? – здивовано поцікавилася я, намагаючись не звертати увагу на його дотики, до яких ну ніяк не вдалося залишатися байдужою.

– Ти одягатимеш те, що я скажу. Пішли.

Дрон попрямував до дверей, я рушил за ним. При кожному кроці смуги тканини здіймалися, розкриваючи все і попереду, і ззаду. Я намагалася стримати їх хоч десь. Він обернувся, зупинився, відвів мою руку, що стягувала імпровізовані поли. Ледь подумав, повернувся до пуфу, взяв ще щось.

– Відвернися.