Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

Я почала смикатися. Поза більше не здавалася збудливою, навпаки, ставила мене в невигідне становище. Навіть не знаю, чого хотілося більше: щоб Адран продовжував себе контролювати, не передаючи справу до рук Вожака, або щоб розмазав хоч одного претендента по стінці!

А раптом переможе Дейк? Що тоді? Буду перехідним трофеєм?!

Лежу тут у повній готовності! Здається, я зашипіла. Обидва обернулися до мене.

Щось важливе Дрон учора сказав... Я напружилася, згадуючи. Так, він сказав, кішкам все одно, з ким спати, невелике лихо. А якби знав, що не все одно? Чи це лише слова? Чи не зроблю гірше? Адже казали, що він любить непокірних. Тільки ось незрозуміло, ламати, чи приручати. Чи, може, доводити собі, що всі ми однакові?

Так ні на що й не зважившись, я продовжила спостерігати за обома. Обпалюючий погляд Адрана – вже навіть не могла визначити, чи лід у ньому, чи полум'я. І блискучі від збудження очі Дейка – здавалося, його зараз ніщо так не хвилює, як доступ до мого тіла. І найдивніше, чомусь глибоко всередині мене це подобалося!

– Забирайся, Дейку, – глухо промовив Дрон. – Не вистачало ще побитися з-за кішки.

– Я не збираюся битися.

– А я не збираюся ділитися, поки сам не награюся.

– Ватажку ти відмовити не зможеш.

– Ти ще не Ватажок.

– Ти мені винен!

– Підеш усім розповідати, що дав хибні свідчення?

– Розкажу про твою проблему.

– Чудово. Забирайся звідси!

– Даремно ти, Дроне, – очі Дейка потемнішали, губа задралася в ричанні, оголюючи ікла, що виступили. – Хочеш суперечки?

– Я не можу боротися з тобою. Ти ж знаєш.

– Тоді не заважай! – Дейк обернувся до мене, розгорнув халат.

– Ти теж нічого, – погодилася я, окидаючи його глузливим поглядом. – Але Адран краще.

Мій красень похмуро посміхнувся, поклав руку Дейкові на плече.

– Йди, – промовив тоном, від якого мене здуло б.

Але не Дейка: той, схоже, приміряв роль Вожака, і вона йому анітрохи не жала. Різко розвернувся, спробувавши дістати Дрона у вухо. Адран відхилився, я бачила, скільки зусиль йому коштувало не перейти до наступу. Цікаво, чому не може боротися?!

Наступної миті я зрозуміла, що може, та ще й як! Дейк, ричачи, кинувся на нього, і брати закрутилися в дикому, шаленому танці, в якому око не встигало відстежити всіх рухів. Гарчали, мало не сходячи піною, в роті в обох мелькали ікла.

– Якщо не хочеш ділитися по-доброму, – бризкав Дейк, – заберемо інакше!

– Моя кішка! – у перервах між випадами випльовував Дрон. – Моя здобич! Закон зграї на моїй стороні!

Коли вони, схопивши один одного за плечі, наближалися, я стискалася, натягуючи ланцюжки. Строкаті халати, що вилискували золотом, люті очі, які по-песячому горіли червоним. Все так само тримаючись і не даючи один одному вирватися, брати з розбігу врізалися в скляну шафу з вишуканою порцеляною та кришталем.

З жахом дивилася я, як Дрон в останній момент перегорнувся і чомусь сам влетів у нього спиною, хоча цілком міг би протаранити скло Дейком.

Бризнула кров, величезна скляна вітрина впала, ріжучи та кромсаючи, зверху посипався посуд – гуркіт, дзвін і мільйон гострих уламків.

Брати повалилися на все цю скляну крихту. Один із них піднявся, зі страху я не одразу визначила, який. Потім видихнула полегшено. Дрон попрямував до мене, зробив різкий рух біля одного з кутів ліжка, від чого всі мої кріплення разом розкрилися. Я швидше відповзла до узголів'я, розтираючи зап'ястя.

– Туди, живо, – кивнув на туалетні двері.

Я з подивом дивилася на нього: халат весь пошматован, але на тілі жодної подряпини! Як таке можливо?! Я ж бачила...

– Брись! – гаркнув Дрон, і я шугнула до дверей, кинувши останній погляд на Дейка.

На псах, звичайно, все швидко гоїться, але не настільки ж?!

Заскочила в кімнатку, навіть засувку закрила про всяк випадок. Прислухалася, але звуки майже не долинали. Присіла на край душової кабіни, заспокоюючи серце, що вискакувало з грудей. Пес дери, за мене побилися синочки Вожака! А далі що?!

Мабуть, це було б приємно. Я не змогла стримати посмішки. Якщо не зважати на те, що я для них – здобич, а не дівчина. І що не відомо, як тепер все обернеться.

Зітхнувши, я знову наблизилася до дверей, але відчиняти не ризикнула. Сподіваюся, Дрон подасть знак.

Через, напевно, з половину години, змінивши не одну позицію, я засумнівалася щодо знаку. Знову сунулася до дверей. Ніяких звуків більше не долинало, у приміщенні без вікон раптом стало тісно. Хоча воно й було більше моєї власної кімнати, яку я ділила з двома сестрами.

Помучившись ще трохи, я здалася. Повернула засувку, намагаючись якомога тихіше і непомітніше, ледь прочинила двері.

Осяжний простір виявився порожнім. Почекавши кілька хвилин, наважилася відкрити двері сильніше.

В ніс ударили кілька чужих запахів – пси, були тут нещодавно, але не зараз. Зараз, якщо мені не відмовляв нюх, нікого.