Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

Це дивно. З огляду на те, що найближчим часом я збираюся повернутися додому.

— Не кажи, що велика Мев забула, — пирхнув Рейдел, не зводячи з мене погляду.

— Кажу ж, з того разу все, як у тумані, — спробувала я різко відповісти, але викинуте мною більше схоже на нявкання кошеня. Тому я зробила другу спробу: — Думаєш, я в іншому випадку пішла б до вр... лікаря?

Уф! Сподіваюся, вдалося відвести від себе підозри.

Ще за секунду чоловік дивився на мене гостро, як на ворога. А потім зненацька посміхнувся.

— І це правда. Тоді повернемося до твого бажання пізніше.

Так, добре, значить, він винен Феліції бажання. За щось, що було з тими чорнобильськими осами. Загалом не така вже й погана новина. Потрібно буде скористатися цим з розумом, а не як завжди.

— Ти не знаєш, де шукати лікаря? — Запитала я, коли закінчила зі сніданком. А Рейдел уже вставав із-за столу.

Я вкотре подумки здивувалася, глянувши на його одяг. Начебто і середньовіччя якесь довкола, але тканина явно хороша і недешева. Та й гідний крій. Така собі строга спортивність. У такій куртці можна і з гігантськими осами битися, і королю на обід заглянути.

Ну напевно.

— Поняття не маю, — озвався воїн. — Запитай у місцевих.

І пішов, залишивши мене одну.

Чи було страшно самій виходити надвір у незнайомому світі? Скоріше ні ніж так. Ну, а чого боятися? Вмерти, я вже померла. Вдруге не так уже й страшно.

Ну а якщо серйозно, то що тут може статися? У цьому світі такі самі люди, як і в нашому. Так, є відмінності в освіті та походженні, але коли це було на заваді?

Зараз я збиралася відвідати місцевого лікаря. Від цього я нічого не втрачу, а може, що й дізнатися про новий зможу. Сидіти на попе рівно і чекати наступного візиту Яна не зовсім мій стиль життя.

— Вибачте. — Я зупинилася біля… бармена? Або як його тут вірно називають?

Лисий за стійкою в цей час повільно протирав кухли завзятим рушником, а я порадувалась, що так і не доторкнулася до того, що мені налили до сніданку.

— Що ви хотіли, пані? — розплився той у широкій беззубій посмішці. — Ще чого налити?

— Я хотіла б дізнатися, де у вашому милому селі можна знайти лікаря.

Від «милого села» чоловік ще сильніше розусміхався і навіть кухоль відставив убік, так і не закінчивши з величезною чорною плямою на її боці.

— Це вам у інший кінець іти, пані, — махнув він рукою кудись убік. — Дорога в нас у той бік одна, не заблукайте. Будинок його наприкінці. З білими мурами. Побачте.

— Дякую, — кивнула я, вже збираючись іти.

— А що, вам нездужає? — пролунало мені в спину.

Ні, сам напросився!

— Дуже, — на видиху сказала я, кинувши в його бік підступний погляд. — Якось повітря не вистачає, у грудях пече та ще… кх-кх-кх!

Закашлявшись так, що будь-який курець із п'ятдесятирічним стажем обзаздрив би, я широко посміхнулася і поспішила до виходу. Бліде перелякане обличчя бармена мене розсмішило! А погляд, який він кинув на решту мого сніданку… Так! Тепер він почне краще мити посуд. І використовуватиме для цього тільки чисті ганчірки. А може, ще й мило закупить.

Підбадьорюючи себе думками про те, що зробила дуже добру справу, я вийшла на вулицю і підставила обличчя теплому сонцю.

Цікаво, а зараз літо? Чи пізня весна? А чи є в цьому світі взагалі зміна пір року? Ні, бути винна. Інше питання в тому, в якій саме частині планети я зараз перебуваю і чи відчую настання іншого сезону?

Уф! А питання все множаться.

Ян, бери перерву на обід!

Але рудий не поспішав вiдвiдати мене. Тож довелося взяти все у власні руки.

Село виявилося звичайнісіньким. І надто чистим. Мені чомусь здавалося, що якщо це все ж таки умовне середньовіччя, то вулиці повинні бути в багнюці, а в канавах просто зобов'язані стікати річки нечистот... Але нічого з цього не попалося мені на очі.

Акуратні кам'яні будиночки з солом'яними дахами, охайні люди за плетеними парканами на городах, веселі дітлахи на курній дорозі, що грає з якимись крихітними м'ячиками.

Загалом ідилія.

Я брела широкою вулицею в той бік, куди вказав мені бармен, і з цікавістю крутила головою. Навколо було стільки незвичайного, цікавого, дивовижного. Наприклад, що це за величезні помаранчеві плоди на дереві? Зовні чимось схожі на яблука. Але точно не вони.

Люди з цікавістю та побоюванням косилися в мій бік. І не поспішали замовляти. За що я була їм вдячна. І через те, що не кинулися дітей від мене ховати.

Ну хіба мало.

Білий будинок справді знайшовся в самому кінці курної вулиці. Такий же акуратний, як і всі інші, невеликий, з мініатюрним ганком.

Плетені ворота з темних гілок виявилися розкритими і запрошували увійти у двір, засаджений величезною кількістю квітів та кущів. Кожну рослину лікар обгородив камінчиками, створюючи якусь подобу клумб.