Читати книгу - "Танго наосліп, Ельма Кіраз"

— Що таке? — прохрипіла я.

— Еріко, бігом вставай! Мені потрібно тут прибрати! — нарешті я зрозуміла, що це говорить Марія.

— Яка година?

— Восьма ранку. Пора вже підіймати свій лінивий зад і йти звідси, бо сьогодні мають прийти гості, ти не забула?

— Хіба таке забудеш! — голосно сказала я і таки сіла на дивані. Голова просто розвалювалась.

— Нарешті, які люди до нас завітали, — у вітальні ще з‘явився тато, — як з‘їздила?

— Жахливо, — я притулила руку до чола, — давайте без зайвих допитів. Мені зараз потрібен лише холодний душ і щось від болю.

— Розбери свої речі і приведи себе у належний вигляд. Сьогодні дуже важливий день, — скомандував батько, — сподіваюсь, ти не осоромиш мене, як тоді.

— Не треба, — я піднялась з дивану і взяла валізу, — я тоді справила дуже хороше враження. 
Моя підготовка до такої «важливої» події зайняла якось надто багато часу. В голові була порожнеча, але я постійно відволікалась на якісь свої думки. Довго не могла вибрати, що одягти та як вкласти волосся. В результаті просто знову просиділа, дивлячись в одну точку. А коли почула, що відчились вхідні двері і у вітальні з‘явився шум, то швидко натягнула на себе мамину сукню, просто розчесала волосся, навіть не нафарбувалась. Повільно йдучи сходами, спустилась вниз, де на мене вже чекали тато, пан Богдан, пані Софія і…Серафим. Перше, що потрапило мені на очі — його зачіска. Не зачесане волосся назад і мене це дуже втішило. Навіть воно було трохи неохайним.

— Прошу, проходьте, — тато запросив гостей до вітальні і ми всі розмістились на диванах. Ми з татом на одному. Вони — на іншому.

— Нарешті цей день настав, — заговорила Софія, — і наші любі діти познайомились.

Я закотила очі. «Любі діти», невже мої побоювання про матусиного синочка таки справдяться. Я ще раз бігцем оглягула його. Привабливий, але, напевно, не настільки, щоб мені сподобатись. Якийсь беземоційний, мабуть дуже нудний.

— То ж, Серафиме, чим ти займаєшся? Ти, здається, був закордоном?

— Я адвокат, — на щастя, приємним голосом заговорив хлопець, — ну, лише починаю свою кар‘єру, але вже є певні успіхи. Але ні, я був лише у відрядженні в Києві. Треба було допомогти колезі з його деякими питаннями.

Ох, яка благородна особа. Адвокат, що допомагає своїм колегам. Мені чомусь хотілося засміятися і я зі всіх сил себе стримувала. Він виглядав таким фальшивим і награним, наче з дешевого серіалу.

— О це дуже солідно, — мій тато кивнув, — тепер я ще більше впевнений, що моїй доні пощастило.

Лише після цих слів Серафим глянув на мене. Жоден мускул на його обличчі не сіпнувся, він виглядав, як манекен. І мене це розізлило. Я що так погано виглядаю, що не справляю ніякого враження!?

— Я дещо підготував для тебе, — хлопець говорив, дивлячись мені в очі, — як і має бути все за правилами, — він витяг з кишені штанів червону оксамитову коробочку і підвівся. Я зробила те саме. Він повільно підійшов, паралельно відкриваючи коробочку і дістаючи звідти каблучку. Мої руки трохи затремтіли, бо зовсім не так у моїй голові виглядали заручини. Серафим одягнув на мій палець золоту каблучку з чорним камінцем і маленькими білими довкола всієї основи. Вона була справді дуже гарною, що я навіть задивилась.

— Дякую, — тихо відповіла.