Читати книгу - "Король у Жовтому"

Смерть і жахливе притулисько заблуканих душ, куди моя слабкість відправила його давним-давно, змінили його до невпізнання для всіх, але не для мене. І тепер я чув його голос, що піднімався, наростав і гримів у сліпучому світлі, в якому я падав. Сяйво ставало все яскравішим, накриваючи мене хвилями вогню. Потонувши в його глибинах, я почув, як Король у Жовтому шепоче моїй душі:

— Страшна річ — потрапити до рук живого Бога!

Жовтий знак

Хай вкаже досвіт червоний

На те, що зробимо ми,

Як зникнуть блакитні зорі

У тенетах пітьми[46].

Блісс Карман

І

У світі існує стільки речей, які неможливо пояснити! Чому, коли звучать певні музичні акорди, у мене виникають думки про брунасті та золотаві фарби осіннього листя? Чому під час меси у церкві святої Цецилії моя уява подорожує печерами, стіни яких виблискують бугристими виходами чистого срібла? Що у гуркоті та шумі Бродвею о шостій годині викликало у моїх спогадах картину спокійного бретонського лісу, де сонячне світло просочується крізь весняне листя, а Сільвія, зацікавлено й зворушено нахилившись над маленькою зеленою ящіркою, шепоче:

— Тільки подумай, ця маленька істота також під захистом Бога!

Коли я вперше побачив сторожа, він стояв до мене спиною. Я байдуже дивився на нього, поки той не зайшов до церкви. Я звернув на нього не більше уваги, ніж на будь-яку людину, що простувала площею Вашинґтона того ранку, і коли я зачинив вікно та повернувся до своєї студії, то вже геть забув про нього. Пізнім вечором того теплого дня я знову прочинив вікно і визирнув, аби ковтнути свіжого повітря. Біля дверей церкви знову стояв той самий чоловік, і я знову кинув на нього так само неуважливий погляд, як і вранці. Я подивився на площу, де струменіли водограї, а потім, зайнятий мимовільними думками про дерева, водіїв та юрби няньок і гуляк, що відпочивали у парку, вирішив повернутися до свого мольберта. Несамохіть я зачепив поглядом чоловіка на церковному цвинтарі. Тепер його обличчя було обернене до мене, і я ледь висунувся з вікна, аби краще розгледіти його. Тієї самої миті він підвів голову і поглянув на мене. Першим, що спало мені на думку, було порівняння з могильним хробаком. Хай би якою була справжня причина відрази, яку я відчув до чоловіка, але образ жирного білого могильного хробака був настільки сильним та нудотним, що, скоріш за все, ця огида відбилася на моєму обличчі, бо він відвернувся від мене порухом, що нагадав мені ворушіння стривоженого хробака в осерді плоду.

Я повернувся до мольберта і дав натурниці знак позувати далі. Попрацювавши трохи й усвідомивши, що зіпсував усю свою попередню роботу, я взяв мастихін і зішкрябав нанесені на полотно фарби. Тілесні відтінки виходили якимись жовтуватими і нездоровими. Я ніяк не міг зрозуміти, як мені вдалося малювати настільки хворобливими барвами з палітри, що досі блистіла здоровими тонами.

Я поглянув на Тессі. Дівчина зовсім не змінилася: на її щоках і далі вигравав рум’янець. Я насупився.

— Я щось зробила не так? — запитала вона.

— Ні… Просто я геть спаскудив руку. І взагалі, не можу втямити, як у мене вийшов такий бруд на полотні, — відповів я.

— Може, я погано позую? — не вгавала вона.

— Ні, все було чудово.

— Тобто це не моя провина?

— Ні, лише моя власна.

— Мені шкода… — промовила вона.

Я дозволив їй трохи перепочити, а сам тим часом очищав скипидаром зіпсоване місце на полотні. Тессі пішла викурити сигарету і проглянути ілюстрації з «Courrier Français[47]».

Я не знав, чи то проблема була у скипидарі, чи полотно було з дефектом, але що більше я відтирав ту гангренозну фарбу, то більше вона розповзалася. Я старанно намагався стерти її, проте врешті-решт хвороба захопила всю картину. Стривожений, спочатку я намагався зупинити її поширення, але тепер груди та решта тіла наче всмоктали в себе інфекцію, як губка воду. Я несамовито працював мастихіном, скипидаром і ганчіркою, прокручуючи в голові майбутню séance[48] з Дювалем, який продав мені це полотно. Втім, скоро до мене прийшло усвідомлення того, що річ була не у полотні й не у фарбах Едварда. «То все скипидар, — розлючено подумав я, — або мої очі настільки перевтомлені й осліплені полуденним сонцем, що я не можу нормально бачити». Я покликав Тессі. Вона підійшла і нахилилася над моїм кріслом, випускаючи в повітря кільця диму.

— Що ти з нею зробив? — вигукнула вона.

— Нічого, то все через скипидар! — пробурчав я у відповідь.

— Який жахливий колір, — продовжувала Тессі. — Хіба моє тіло схоже на зелений сир?

— Ні, звісно ж, ні, — сердито відповів я. — Ти колись бачила, щоб я малював так раніше?

— Та ні, ніколи…

— Отож!

— Тоді це справді скипидар чи щось інше, — визнала вона.

Дівчина накинула кімоно і підійшла до вікна. Я продовжував шкребти фарби й терти полотно, поки не втомився, а потім згріб усі свої пензлі та щосили пожбурив їх у картину, гучно лайнувшись при цьому. Тессі одразу ж повернулась у мій бік і почала дорікати:

— Ну ж бо! Лайся, ламай свої пензлі, поводься, як дурень! Ти працював над цією картиною три тижні, а поглянь-но на неї тепер! Навіщо ж псувати полотно? Які дивні люди ці художники!

Я почувався присоромленим, як завжди після такого вибуху гніву, тож розвернув пошкоджене полотно до стіни. Тессі допомогла мені відчистити пензлі, а потім легкою ходою пішла перевдягатися. З-за ширми вона надавала мені купу порад стосовно того, як слід поводитися у разі повної чи часткової втрати самоконтролю, після чого, вирішивши, що з мене достатньо, вийшла і попросила допомогти їй застебнути ґудзики на спині, до яких вона не діставала.

— Усе пішло шкереберть відтоді, як ти подивився у вікно і розповів мені про того жахливого на вигляд чоловіка, якого ти побачив на церковному подвір’ї, — сказала вона.

— Ага, то він заворожив картину, — позіхнувши, я поглянув на годинник.

— Я знаю, вже на сьому, — сказала Тессі, поправляючи біля дзеркала капелюшок.

— Так, — відповів я. — Зовсім не хотів затримувати тебе так довго.

Я визирнув з вікна, але одразу з огидою відсахнувся: юнак з одутлим обличчям усе ще стояв унизу на церковному подвір’ї. Помітивши мою реакцію, Тессі теж поглянула у вікно.

— Це і є той чоловік, який тобі так