Читати книгу - "Король у Жовтому"

З німою мукою я спостерігав, як він спускався вниз людним проспектом, що мерехтів блиском коліс, кінської збруї та шоломів паризької жандармерії.

Незабаром я загубив його з виду. Розвернувшись, я побіг до лісу, а потім через нього — ще далі, куди несли ноги. Нарешті, коли, як мені здалося, минула ціла вічність, запала ніч, і я прийшов до тями, сидячи за столиком у невеличкому кафе. Потім я знову блукав лісом. Здавалося, я не бачив його вже кілька годин. Фізичне виснаження разом із психічними стражданнями не залишили мені сил ні на думки, ні на відчуття. Я стомився, я так стомився! Мій розум переповнювало бажання забитись у нору своєї квартири, тому я вирішив піти додому. Але шлях туди був неблизьким.

Я мешкаю у Дворі Дракона — вузькому провулку між вулицями Рен і Дракона.

Це глухий кут, прохідний лише для пішоходів. Над входом на вулицю Рен нависає балкон, якого підтримує залізний дракон. Всередині двору обабіч стоять високі старі будинки, які об’єднують кінці двох вулиць. Величезна брама в глибині арки, завжди відчинена вдень, після півночі зачиняється. Аби потрапити всередину, необхідно подзвонити у маленькі двері збоку. На тротуарі валяється усілякий непотріб. Круті сходи ведуть вниз до дверей, що виходять у двір. На першому поверсі розташовані крамниці вживаних речей, а також кузні. Протягом усього дня тут дзвенять молотки і лунає брязкіт металевих заготовок.

Наскільки брудною є нижня частина двору, настільки ж веселий, зручний для мешкання і сповнений тяжкої, але чесної праці він нагорі.

П’ять горішніх поверхів займають майстерні художників і архітекторів, також там знайшли прихисток «вічні» студенти, на кшталт мене, що хочуть пожити самі. Коли я тільки переїхав сюди, то був ще молодий і не самотній.

Мені довелося трохи пройтись, перш ніж я зміг знайти вільний екіпаж: коли я майже дійшов до Тріумфальної арки, на дорозі з’явилася коляска, яку я винайняв.

Шлях від Арки до вулиці Рен займає більш ніж півгодини, особливо коли в запрягу плетуться стомлені коні, що весь день возили недільних гуляк.

Часу на те, аби ще не раз натрапити на свого ворога, було вдосталь. Проте на момент, коли я нарешті пройшов під драконовими крилами, я так жодного разу його і не зустрів. Мій сховок наближався з кожним кроком.

Перед широкою брамою бавилося кілька дітей. Консьєрж та його дружина прогулювалися зі своїм чорним пуделем, слідкуючи за порядком. Кілька пар вальсували просто на тротуарі. Я привітався з ними і поквапився зайти всередину.

Усі мешканці будинку висипали на вулицю, тож двір виявився безлюдним, освітленим кількома підвішеними ліхтарями, в яких тьмяно горів газ.

Моя квартира розташована на горішньому поверсі будинку, на півдорозі від брами. До неї вели сходи, що виходили прямо на вулицю. Я ступив ногою на поріг прочинених дверей. Переді мною були старі добрі напіврозвалені сходи, що відкривали шлях до спокою та захисту. Перш ніж увійти, я озирнувся через праве плече… і побачив його. Мабуть, він зайшов у двір разом зі мною.

Він простував у моєму напрямку — ні повільно, ні квапливо. Його погляд був спрямований просто на мене. Вперше з того зіткнення у церкві наші очі зустрілися знову, і я зрозумів, що час настав.

Обернувшись до нього, я почав відступати назад, у глиб двору, сподіваючись втекти через прохід до вулиці Дракона. Однак його очі промовисто свідчили, що нікуди я не втечу.

Здавалося, ми крокували цілу вічність: я — відступаючи, він — наближаючись, у цілковитій тиші. Нарешті я помітив на собі тінь від арки і вже з наступним кроком опинився під нею. Далі я думав розвернутись і стрімголов кинутися бігти вулицею. Проте та тінь дихнула на мене могильним холодом. Величезна брама вулиці Дракона була зачинена. Я зрозумів це, щойно темрява огорнула мене, і тієї самої миті прочитав те ж саме на його обличчі. О, як світилося його лице у темряві, наближаючись до мене! Глибока тінь арки, величезна зачинена брама і холод її залізних замків — усе це грало йому на руку. Погибель, якою він мене лякав, прийшла: вона купчилася в темряві і насувалась на мене з бездонних тіней, вона прозирала з його пекельних очей. Без жодної надії я притулився до зачинених воріт, щоб кинути йому виклик…

Почувся скрегіт стільців по кам’яній підлозі. Церкву сповнив гомін парафіян, що підводилися зі своїх місць. Я чув, як швейцарські гвардійці проводили монсеньйора Ц. до ризниці[45] у східному нефі.

Укляклі черниці прокинулися зі своєї набожної відчуженості, вклонилися вівтарю і пішли собі. Світська дама, моя сусідка, також підвелася з граційною стриманістю. Коли вона виходила, її несхвальний погляд ковзнув моїм обличчям.

Напівмертвий, але неймовірним чином живий кожною клітиною свого тіла, я сидів серед натовпу, що повагом покидав церкву. Згодом я теж підвівся і покрокував до дверей.

Я заснув під час проповіді… Та чи заснув? Озирнувшись, я побачив його. Він проходив галереєю до свого місця. Мені було видно тільки його профіль: тонка зігнута рука в чорному рукаві, схожа на один з тих пекельних безіменних інструментів, що лежать занедбані у камерах тортур середньовічних замків.

Але я все ж утік від нього, хоча його очі й казали, що мені це не вдасться. Чи втік я від нього? Те, що дало йому силу наді мною, повернулося із забуття, де я мав надію його поховати. Тепер я пізнав його. Смерть і жахливе притулисько заблуканих душ, куди моя слабкість відправила його давним-давно, змінили його до невпізнання для всіх, але не для мене. Я впізнав його майже з першого погляду. Я ніколи не сумнівався, за чим він прийде. Тепер я знав: поки моє тіло залишалося під захистом маленької життєрадісної церкви, мою душу було впольовано ним у Дворі Дракона.

Я повільно пішов до дверей. Орган вибухнув трубним ревищем. Сліпуче світло залило церкву, ховаючи вівтар від моїх очей. Люди поступово зникали разом з арками і куполом. Я звів свої обпалені очі до того нестерпного сяйва і побачив чорні зорі, що світять в небесах. Вологі вітри з озера Галі холодили моє обличчя.

Тепер, незмірно далеко, за лігами бурхливих хмарних