Читати книгу - "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

Машина з’їхала з траси й менше години летіла то однією алеєю, обсадженою тополями, то іншою. Резиденція була на околиці селища. Перед авто розчинилася брама, і Станя вийшла на подвір’ї перед одноповерховим будинком з рядом високих вікон, напівкруглих угорі й дверима ліворуч, який дивним чином видався їй знайомим. Синиці не було, але Станю зустріла жінка, яка назвалася Сонею, хоча була помітно старша за хазяйку дому та її гостю. В будинку, як виявилося, є другий поверх, хоч його не видно з фасаду. Водій ніс її валізу, а Соня вела Тетяну нагору до її односпальної кімнати. Сказала, що Тетяна Аристархівна повернеться після шостої, тоді й буде вечеря, а поки, Тетяна... як по-батькові?

— Володимирівна, — машинально відповіла Станя.

— Якщо ви, Тетяно Володимирівно, зголодніли, то можу запропонувати вам чай з варенням.

Дім Тетяни Аристархівни Синиці, так само, як і її міська квартира, приваблював своєю просторістю та відсутністю непотрібної розкоші.

— Дизайнер не радив нам чіпляти картин, якщо ми нічого не петраємо в малярстві. Краще тоді зосередитися на декорі у вигляді домашніх рослин, — розповідала ввечері Синиця.

Тетяни вечеряли вдвох. Горобець мав приїхати дуже пізно. Синиця, здається, не дуже переймалася тим. Вона не розпитувала однокласницю, як її справи з чоловіком. Але їй було приємно, коли Станя висловила захоплення її будинком.

— У тебе в домі дуже добре! Як і в твоїй київській квартирі! Не тому, що заможно живеш, а тому що нічого зайвого! Справді класно, Тетяно, як з’ясувалося, Аристархівно! До речі, не знала, що в тебе таке розкішне по-батькові!

— В мене батька ніколи не було, то мати могла вигадувати будь-яке по-батькові: Никандрівна, Порфирівна, чи от, Аристархівна.

Наступного дня з ними вечеряв Горобець, який весь час мовчав. Станя зітхнула з полегшенням, коли чоловік Синиці із чашкою чаю, набивши печивом кишені халату, пішов до телевізорної зали, а вони лишилися вдвох. Соня принесла їм пляшку вина й два келихи. Відкоркувала пляшку, розлила вино і нечутно зникла.

— Ти там само живеш? — спитала Синиця.

— Досі там.

— У вас була гарна квартира.

— Вона за тодішніми мірками була гарна. Батько помер, мати жива, ще бадьора. Дочка вчиться, живе з нами. Спить в одній кімнаті з бабусею, чим страшенно незадоволена.

— І в Сапуна була квартира неподалік від вашої! Чи вже нема?

— Квартира є, і половина належатиме йому, коли його мати нарешті... може гріх таке казати, але вона лежить вже третій рік. А останній рік і з головою проблеми.

— Станю, ти пам’ятаєш мою тітку? Коли вона, як ти правильно сказала, нарешті, нам з мамою наша єдина кімната стала такою величезною! Ми нарешті змогли викинути геть ту фіранку, яка ділила наше вбоге житло... То що квартира Сапика?

— На ту хату претендує ще й його сестра. Але навіть як її поділити, для нашої дочки невеличке житло виходить, ми вже консультувалися з брокером... Але поки дочка з нами, в мене свій куток хіба на кухні.

— Тому я й запросила тебе сюди. Ти ж не ображаєшся, що ти сама цілими днями? Іноді добре помовчати. Я люблю самоту. Син в місті, коли ми тут, і навпаки. Мені подобається, що мій Горобець майже не цвірінькає.

У шкільні роки Синиця з мамою та хворою тіткою втрьох мешкали в старому будинку, колишньому київському особняку, де було багато кімнат, але їм належала лише одна. Станя бувала в цій кімнаті в той рік, коли вони з Синицею дружили. Кімнату було перегороджено картатою фіранкою. Хворої тітки вона ніколи не бачила, але не раз чула її моторошний голос. Якщо Синича мама була вдома, вона йшла за фіранку і щось робила, щоб тітка замовкла. Якщо матері вдома не було, Синиця від тітчиного крику виводила Станю до великої порожньої кухні з чотирма обідніми столами й трьома газовими плитами. Станя пам’ятає, як незатишно їй ставало на тій кухні, куди, здавалося, от-от набіжить купа людей.

— Поки всі на роботі, кодло тут збереться ввечері, — казала Синиця.

— Тетяно Аристархівно! А ти ж свій будинок побудувала як той, в якому ви жили тоді, в провулку біля нашої школи!

— А ти помітила! І Руська теж помітила! Як я тоді мріяла, що весь той дім належатиме нам! Тоді батько до нас прийде! Аристарх Пантелеймонович! Тоді б усі вечори нашого класу були б у моєму домі! І Восьме березня, і Новий рік!

— І ти справдила свою мрію! Я рада за тебе!

— Але який до того був довгий шлях! Нестерпно довгий! У Горобця в Києві не було й того, що в нас. Але мама його прописала нас, і ми відразу стали на кооперативну квартиру. Але на неї треба були гроші. І тут кінець вісімдесятих. А в містечку, звідки Горобець, виробляли ті автодеталі, яких у Києві не було. Це був наш початок! Скоро ми мали на три кооперативні квартири! Але зупинитися і жити спокійно ми вже не могли!

— А я, ти знаєш, Синицю, люблю своє видавництво і свою роботу редактора! Хоча це не приносить доброго доходу! Але я знаю стільки відомих людей! І що були б їхні книги, якби не редактори! Їх читати було б неможливо! Але звичайно, за це платять не стільки, як за твій автосервіс. Ми навіть дачі не добудували. Так і продали недобудовану, коли тато помер. Але він і не мріяв про таке, як у тебе! — із несподіваною люттю вигукнула Станя.

— Станю, я прекрасно усвідомлюю, усе це не дає щастя! Щастя в чомусь іншому! Але якщо вже я волею Зевса маю все це, то нехай мої давні друзі тут відпочинуть від своїх турбот!

Жінки пересіли від столу на софу. Із напівтемряви виринула Соня, перенесла їм на маленький столик келихи й недопиту пляшку. А Горобцю в сусідню залу понесла карафку з цитриновими кожушинками й чарку. «Тато також любив забарвлювати горілочку лимончиком», — подумала Тетяна.

Спалося Тетяні в її одномісній спальні добре, як ніколи. Від часів кризи з чоловіком у неї був щоночі поганий сон. Ранкові тролейбуси завжди будили її, хоча раніше вона їх не помічала. А варто було вночі проїхати вантажівці, як вона прокидалась, та не засинала, з жахом чекаючи першого тролейбуса. А тут ніяких