Читати книгу - "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"

(того чоловіка, який вчасно втік) відчинилися двері. Чоловік із зірками. Великий, із чорнявими кучерями, вгодований. Побачивши мене з відрами, він усміхається і ламаною німецькою каже: «Ду… Фрау?» Я усміхаюся у відповідь і обдаровую його найкращою російською, на яку тільки здатна. Він у захваті від того, що чує свою мову. Ми теревенимо, дуркуємо, мелемо різні бздури, і з розмови я вивідую, що він старший лейтенант. Врешті ми домовилися сьогодні на вечір, на сьому, в квартирі вдови. До того часу в нього службові обов’язки. Звати його Анатоль Такий-то, він українець.

«А ви точно прийдете?»

Він, докірливо: «Та, звісно, прийду, щойно зможу».

Але спершу близько 17-ї з’являється інший, вже майже забутий, — Пєтька з минулої ночі, Петька з жорстким волоссям і белькотінням Ромео. Він приводить іще двох товаришів, яких представляє як Грішу і Яшу. І ось уже всі троє сидять за нашим круглим столом, ще трохи сором’язливі, наче юнаки, яких запросили у вище товариство. Тільки Пєтька поводиться так, ніби він тут удома; з виразною гордістю власника демонструє мене іншим. Усі троє розсілися в кріслах. Їм тут добре. Яша виставляє пляшку горілки. Ґріша витягує хліб і оселедці, загорнуті в просмальцьований шматок «Правди» (перша шпальта, але, на жаль, старе число). Тоном господаря Пєтька каже принести склянки. Він наливає, грюкає кулаком по столу і командує: «Випіть надо!»

Вдова і я, як і квартирант пан Паулі, який несподівано з’явився лише півгодини тому, теж повинні сісти з хлопцями за стіл, випити з ними. Пєтька кладе перед кожним скибку темного вогкого хліба, розділяє просто на полірованому червоному дереві оселедці й пальцями втискає їх у м’якуш, при цьому дивлячись на нас так, наче це якісь нечувані делікатеси й неймовірна милість.

Вдова лякається, біжить по тарілки. Ґріша тихий, із незмінною посмішкою в кутиках рота, з глибоким тріскучим голосом; він пильнує, щоб усі отримали порівну хліба й оселедця. Малий голомозий Яша усміхається і киває на всі боки. Обоє родом із Харкова. Поволі я зав’язую з ними бесіду, працюю перекладачкою між паном Паулі та росіянами. Ми п’ємо за здоров’я одне одного. Сибіряк Пєтька задоволено галасує.

Я все прислухаюся до дверей і зиркаю на маленький дамський годинник на руці в Яші. Будь-якої миті я чекаю на Анатоля, старшого лейтенанта, якого запросила, — з острахом, адже боюся сварки. Пєтька, хоч і міцний, як дуб, і чисто помитий, — все ж істота примітивна і підла: жодного захисту. Натомість від старшого лейтенанта я чекаю своєрідного табу. Мій намір твердий. Коли прийде час, мені напевне щось спаде на думку. Я подумки вишкірююся до себе, почуваюся акторкою на сцені. Що мені до них! Я ще ніколи не була такою віддаленою від себе, такою відчуженою. Здається, що всі почуття вмерли. Залишилося лише бажання вижити. Вони не можуть мене знищити.

Ґріша тим часом представився «бухгалтером». Наш пан Паулі, спеціаліст зі збуту й постачання, також називає себе бухгалтером. Ґріша радісно п’є до пана Паулі. Обоє лізуть обійматися і бурхливо тішаться: «Ти — бухгалтер, я — бухгалтер, ми — бухгалтер!» На щоці в Паулі цмок від першого німецько-російського братання. Невдовзі Паулі, вже п’яний як чіп, захоплено кричить: «А ці руські — безумні хлопи, кров із молоком!»

Ми випиваємо по ще одній за міжнародне бухгалтерство. Навіть удова збадьорилася і на якийсь час забуває, що на її лакованому столі розрізали оселедці. (Про тарілки не подбав ніхто з хлопців.) Я п’ю дуже потроху, потай підміняю склянки, хочу зберегти здоровий глузд на потім. Ми сповнені хворобливих веселощів, насамперед ми, двоє жінок. Ми хочемо забути, що сталося три години тому.

Надворі темніє. Тепер Яша і Пєтька співають щось меланхолійне, Ґріша лише бурмоче. Пан Паулі в блаженно-розслабленому настрої. Йому трохи забагато всього: ще зранку він був смертником у Фольксштурмі, але потім загін завбачливо розпустили і, позаяк не було ані зброї, ані наказів, усі рушили додому. Раптом Паулі відригує, падає наперед і блює на килим. Вдова і друг-бухгалтер Ґріша миттю виводять його у ванну. Інші хитають головами, висловлюють співчуття… Після цього пан Паулі до кінця дня і — як виявилося, на невизначений час — перебирається в ліжко, в сусідню кімнату, яку знімає. Кривенька качечка. Можливо, його несвідоме прагне цієї «кривизни». Невралгія душі. Та вже сама його маскулінна присутність впливає, змушує інших пригальмувати. Вдова молиться на нього та його куці висловлювання про світове становище і масує йому поперек.

Вечірні сутінки, далекий гуркіт фронту. Ми запалюємо свічки, які роздобула вдова, кріпимо їх до тарелів. Скромне світлове коло над круглим столом. Солдати приходять і йдуть, під вечір стає жваво. У передні двері гупають, на кухні товчуться. Нам не страшно. Доки Пєтька, Ґріша і Яша сидять за столом, нам ніщо не загрожує.

Раптом у кімнаті з’являється Анатоль, заповнює простір своєю чоловічою присутністю. За ним вбігає солдат із флягою, повного горілки, і круглим буханцем теплого хліба за пазухою. Всі чоловіки прекрасно вгодовані, тугі та пружні, в чистих і практично нових грубих уніформах, їхні рухи широкі, вони дуже впевнені в собі. Спльовують у кімнаті, розкидають довкола довгі мундштуки від цигарок, змітають рештки оселедця зі столу на килим і розсідаються в кріслах.

Анатоль повідомляє, що фронт тепер пролягає по Ландвер-каналу, і мені пригадується нудна стара монотонна пісня: «Es liegt eine Leiche im Landwehrkanal…», «Труп лежить у Ландвер-каналі». Тепер там багато трупів. Анатоль стверджує, що в останні дні здалися 130 німецьких генералів. Із целофанового пакета він видобуває мапу Берліна і показує нам зміни на фронті. Це дуже точна мала, з російськими написами. Почуваюся дивно, виконуючи тепер прохання Анатоля і вказуючи йому, де розташований наш дім.

Отож субота, 28 квітня 1945 року, фронт — по Ландвер-каналу. Зараз, коли я це пишу, — вівторок, 1 травня. Над нами з ревом пролітають снаряди. Оливно гудять мотори російських літаків. По той бік вулиці коло школи довгими рядами стоять т. зв. «сталінські оргáни», які росіяни ніжно називають «катюшами» і оспівують їх в особливій солдатській пісні. «Катюші» виють пронизливо, наче вовки. Вони ні на що не схожі: однакові вертикальні ґратки з тонких труб. Але вони завивають, скавчать, скавулять, ледь не розриваючи нам барабанні перетинки, коли ми стоїмо неподалік у черзі по воду. А крім того, випльовують із себе жмути вогняних смуг.

Під рев «катюш» над головою я стояла нині зранку в черзі по воду. Небо затягнули криваві хмари. Центр димить і парує. Брак води виганяє нас із усіх дір. Вони виповзають