Читати книгу - "Оформляндія або Прогулянка в Зону"

Я нiколи не казав мiлiцiї «прощавайте», тiльки «до побачення». Ми обов'язково зустрiнемось. Може, менi все набридне i я знову прийду в Чорнобиль i зайду в їдальню, — такий собi неголений бомж, — здам наплiчник в гардероб i сяду жерти. Сяду за стiл, сьорбну борщику, гляну навколо, а цi похмурi дядьки, якi полюють на мене лiсами, сидять собi i мирно жують гречку. Штук двадцять. I половина мене вже впiзнала. Ну привiт.

Я шукав недосяжнiсть у вiдлюдникiв i самопоселенцiв, на кабанячих стежках i трактах контрабандистiв, у найглухiших прикордоннях Зони, у потаємних закутях Полiсся — то бенефiс безглуздя i Ельдорадо дрiбки ентузiастiв, що страждуть вiдчутися Колумбами, першовiдкривачами хуторiв i лiсництв. Такi маршрути i збочення пiдходять лиш тим, кому в Зонi давно все набридло.

Тому i був потрiбен надувний човен, i рюкзак пiд сорок кiлограмiв у прогулянку на мiсяць. Я тяг його через спеку, тяг човен, в ньому були всi мої коти, страхи i переживання. Менi зараз конче треба покататися Ставом-Охолоджувачем. Став — неосяжний океан, просто бiля четвертого енергоблоку ЧАЕС. Плавати у ньому в човнi — страшенне зухвальство i екзотика. От я i поплив.

Гудiли бджоли i променi сонця залiтали до iржавих ангарiв рибного господарства крiзь дiрки вiд куль, за ними залiтали бджоли, а я пiшов купатися. Валявся на каменях, прав солонi вiд поту речi. Речi з болота i тванi — вони затвердiли i змiнили колiр. Зовсiм поряд ходили офiцiйнi туристи, а я вистукував на черепi гiгантської риби пальцями «Зови зими» i тiєї митi був абсолютно щасливою людиною. Потiм — пiдсмажився на сонцi, скурив пару «кемелiв» i взявся надувати човен. Низько над водою лiтали чайки, а я тiльки думав: «Бля, ну чому я не взяв iз собою нормальний фотоапарат?». Нормальну дзеркалку початкового рiвня iз запасним акумом. Там був такий класний ракурс на станцiю. Стара труба була ще на мiсцi, i її можна було сфоткати, захопивши частину Охолоджувача. Сiдало сонце, i я пiдплив ближче до ЧАЕС.

То було прощання зi Старою Зоною, коли ще стирчала труба — символ всiх світових катастроф. Я думав, що не встигну там побувати i надивитися. Не встигну нiяк, i вся ностальгiя буде присмучена цiєю прикрiстю. Але я встиг. Стару трубу розiбрали у мене на очах. Прощавай, Зоно. Ти — застиглий час, в якому я вiднинi завжди бачитиму себе.

***

Нелегальнi туристи роблять мертвi мiста живими. Вони вдихають життя в порожнi оболонки крихких хат i облуплених бетонок. Розкладають на пiдлогах яскравi багаття темними ночами, розпивають спиртне, грають на гiтарах, палять дешевi цигарки, розказують веселi iсторiї, смiються, а потiм — голосно хропуть у темряву. Вони роблять Прип'ять живою — гiдною бодай чогось, за що варто жити i заради чого варто пройти сорок кiлометрiв холодної ночi, ховаючись у темрявi вiд людей i машин.

Зона iнколи дiйсно небезпечне мiсце. Якi траєкторiї i маршрути приводять тут до проблем? Якi прикмети щасливi i дадуть шанс обiйти мiлiцейськi засiдки i прикордоннi пости? За якими законами мiряють безпеку маршруту i скiльки мiльйонiв вражень вмiщується на квадратному сантиметрi отруйної землi? Якi гарантiї, що завтра мене не розшматають вовки? Скiльки ще жити, враховуючи сотнi лiтрiв випитої отруйної води? Я не знаю.

Одного разу я попаду конкретно. Закони бiди в Зонi простi до всрачки: складно схопити проблеми, та схопи — i холонутимеш глибоко у болотi. Але наплiчник зiбрано. За пiвгодини в Борисполi сяде борт iз трьома нiмцями. Їх жахають химери Зони, але вони довiрили менi свої вгодованi тушi. Я бухнуся на переднє сидiння, грюкну дверима, мряка посуне на ще живi бетонки, а я — втечу до бетонок мертвих. Радiо мовчатиме.

За три години пiдкурю синiй «кемел», пiдiйму колючку i нiмцi пролiзуть у царство смарагдових болiт. Я скажу тiльки: «Вас можна привiтати — ви порушили закон». Нiмцi спитають: «Ти тут часто. Не боїшся радiацiї?». А я вiдповiм: «Нi. Тiльки тут повз мене не пролетить життя: я живу його у найекзотичнiшому мiсцi на Землi».

Коли питають про здоров'я, я справдi не знаю, що сказати. Так, це дуже шкiдливо. Погана iдея пити воду з отруйних озер, кабельної каналiзацiї, болiт i стоячих калюж, у яких лежать мертвi косулi i старе залiзяччя. Але нас часто спiткає життя, та iнколи — смерть. Iнколи — здоров'я, а iнколи — шкода йому. I я свято вірю, що через двадцять рокiв тих хлопцiв i дiвчат, з якими я мандрував теренами Зони, — зустрiну на хiмiотерапiї в стiнах одного симпатичного київського онкоцентру. I я знаю: ми одне одному посмiхнемося. Посмiхнемося життю, яке кидає виклик i диктує, де гуляти, як жити i чим дихати. Ми ж бо — дiти свого часу. Де нам ще бути?

Час додому. З цього приводу я непоспiхом обходжу центральну частину Прип'ятi — свої законнi володiння. Довго сиджу в парку атракцiонiв, топчу скло у просторих залах Палацу культури «Енергетик», а потiм — лiзу на дах будинку з радянським гербом, аби востаннє глянути на Мiсто.

Я стою на даху i роздивляюся покинутi будинки. Панораму кам'яного серця Зони, панораму Прип'ятi. Надвечiрнє сонце грiє, але не обпiкає моє засмагле, усмiхнене обличчя. Перистi хмари розтяглися у блакитному небi над горизонтом ген-ген. Дмухає прохолодний вiтерець. Зараз я точно знаю — я сюди ще повернусь.

2012—2014