Читати книгу - "2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк"

Для вашої ж безпеки, поки триватиме безпосередньо саме рандеву та посадка на комету, я хотів би, щоб усі ви залишалися тут, в оглядовому салоні, з належним чином пристебнутими пасами безпеки. Усе одно найкращий вигляд буде саме звідси, а вся операція забере не більш як годину. При цьому час від часу для коригування курсу корабля ненадовго вмикатимуться бічні двигуни, що спричинятиме раптові поштовхи в будь-якому напрямку і, можливо, невеличкий розлад вестибулярного апарату…

Зрозуміло, що під отим «невеличким розладом» капітан мав на увазі так звану «космічну хворобу», але цей вислів, за загальною згодою, був табу на «Юніверсі». Проте при останніх словах капітана дехто шаснув руками собі під сидіння, ніби перевіряючи, чи на місці там, у спеціальному відсіку, горезвісні пластикові пакети для блювання — а раптом знадобляться.

Було увімкнене масштабування, і зображення на екрані стало помітно збільшуватись. І на якусь мить Флойдові здалося навіть, що він не в космічному кораблі, який наближається до найвідомішої з усіх комет, а в літаку, що, занурившись у напівпрозорі хмари, іде на посадку. Ядро комети ставало дедалі більшим і чіткішим: іще трохи — і це вже була не якась там чорна цяточка, а еліпс неправильної форми, що спершу схожий був на невеликий, загублений у холодних зоряно-чорних водах космічного океану острівець, увесь подзьобаний віспинками-кратерами, а потім раз — і це вже, виявляється, цілком натуральне небесне тіло в усій своїй красі.

Щоправда, і досі не було відчуття розміру. Тому, хоча він і знав, що головний елемент тієї панорами, яка розгорнулася перед ним, мав менше ніж десять кілометрів упоперек, Флойд заледве не повірив, що дивиться в цю мить на небесне тіло завбільшки з Місяць. От тільки краї справжнього Місяця не були оповиті млою, а з-під його поверхні не виривалися маленькі струмені пари — і між них навіть два великі.

— Боже! — вигукнув Михайлович. — Що це?

Він тицьнув пальцем у нижній край ядра комети на екрані, у місце відразу за термінатором[38]. Здавалося цілком очевидним — і неможливим водночас, — що там, на «нічному» боці комети, в ідеально розміреному ритмі блимало якесь світло: спалахне, згасне, спалахне, згасне, — і так через дві-три секунди.

Доктор Вілліс демонстративно покахикав, що, напевне, мало означати «дозвольте, я поясню це кількома словами», але, щойно він набрав у груди повітря, озвався капітан Сміт:

— Мені шкода вас розчаровувати, містере Михайловичу, та то лише світловий маяк на нашому зонді-пробовідбирачі номер два. Він сидить там уже місяць і чекає, коли ми прилетимо та заберемо його.

— Який сором: я ж подумав, це хтось… щось… вітає нас.

— Боюся, нам не пощастило: ми тут зовсім самі. Цей маяк міститься саме там, де ми маємо намір сісти, тобто поблизу південного полюса комети, що наразі перебуває в темряві. Це полегшить роботу нашої системи життєзабезпечення, бо температура з сонячного боку сягає ста двадцяти градусів, що набагато вище за температуру кипіння води.

— Воно й не дивно, що комета аж кипить енергією, — нітрохи не знітившись, відказав на те Дмитрій. — Усі оті струмені пари чомусь не здаються мені корисними для здоров’я. Ви впевнені, що підходити ближче — безпечно?

— Це ще одна причина, з якої ми робимо посадку на «нічному» боці — там немає жодної активності. А тепер прошу вибачити, я мушу повернутися на свій місток. Це перший у моєму житті шанс зробити посадку на поверхню іншого космічного тіла, — і я сумніваюся, що в мене буде ще один.

Присутні, пропускаючи капітана Сміта, повільно розступилися, не зронивши, як не дивно, жодного слова. Розмір зображення на головному екрані повернувся до звичайного, і ядро комети знову зменшилося до ледве помітної цяточки на ньому. Та все ж навіть за ті кілька хвилин, що минули, та цяточка, здавалося, трохи підросла — і, що цілком можливо, то була ніяка не ілюзія. До контакту залишалося менше ніж чотири години, і корабель зі швидкістю п’ятдесят тисяч кілометрів на годину й далі все мчав і мчав у бік комети.

І якби на цій стадії гри щось раптом сталося з головним двигуном, то на поверхні комети Галлея утворився б найразючіший кратер з-посеред усіх, якими вона пишалася досі.

Розділ 16. Посадка

Посадка, як і сподівався капітан Сміт, виявилася цілком безпечною. Точно установити момент, коли «Юніверс» торкнувся поверхні комети, пасажири не змогли, і тому минула ціла хвилина, перш ніж вони зрозуміли, що зореліт сів, — і аж тоді почулися нарешті запізнілі вітання та оплески.

Їхній космічний лайнер «кинув якір» на краєчку однієї неглибокої долини, оточеної пагорбами, що кожен був заввишки понад сотню метрів. Кожен, хто очікував побачити там місячний пейзаж, був би сильно здивований: наявні геологічні утворення взагалі не мали нічого спільного з майже гладенькими та пологими схилами Місяця, які протягом мільярдів років перебували під безперервним обстрілом мікрометеоритами, що скидалося на результат роботи піскоструминного апарата.

Тут, на поверхні комети, не було жодного утворення, старішого за тисячу років. Єгипетські піраміди, приміром, були набагато давніші за цей краєвид. Щоразу при наближенні до Сонця комета Галлея від його жару дещо змінювала свої обриси — і щоразу трохи зменшувалася. Навіть після останнього проходження нею перигелію[39] у 1986 році форма її ядра вже злегка змінилася. Маючи нестримний потяг до всіляких метафор, Віктор Вілліс одного разу доволі влучно висловився на цю тему перед своїми глядачами:

— У нашої «арахісинки» з’явилася осина талія!

І дійсно, усе вказувало на те, що після ще кількох обертів навколо Сонця комета Галлея може розколотися на два приблизно однакові фрагменти — як це, на превеликий подив астрономів, сталося 1846 року з кометою Біели.

Незвичайності ландшафту сприяло також і те, що практично не було гравітації. Повсюди, наче створені уявою художника-сюрреаліста, виднілися геологічні формації, схожі на павуків, і серед них щось подібне до неймовірно нахилених скелястих шпилів, які десь в іншому місці — навіть на Місяці з його трохи більшою силою тяжіння — не проіснували б і кількох хвилин.

Хоча капітан Сміт і вирішив посадити «Юніверс» аж у серці царства полярної ночі — за цілі п’ять кілометрів від місця, куди міг дістати погляд палючого ока Сонця, — освітлення там цілком вистачало. Величезна оболонка з газу та пилу, яка оточувала комету, утворювала сяйливий ореол, що здавався напрочуд удалим доповненням до тамтешнього довкілля. Складалося враження, наче то полярне сяйво переливається десь над льодами Антарктиди. І, поза всяким сумнівом, ніхто б навіть не здогадався заявити, що цього освітлення було