Читати книгу - "Окопні історії: фронтовий щоденник"

Нові чатові в окопі почули шум на передку, потім побачили вогник і негайно заходилися відстрілюватися. По тривозі на позиції прибігли майже всі бійці клапана і приготувалися зрівняти із землею будь-яку ділянку фронту, на яку вкаже спостерігач із тепловізором.

— О! Он щось видніється, зовсім близько, — захвилювався оператор.

Клапан напружено завмер в очікуванні команди «Вогонь».

— А попередня зміна з поста повернулася? — в останній момент засумнівався старший.

— Щось їх ніде не видно.

— То телефонуйте!

— Лисий, ви де?

— Лежимо тут між берізками удвох із Тунгусом.

— Блін, два романтики! А хто зверху, соромлюся запитати?

— Та ні, не в тому значенні, ми просто залягли поряд. По нас стріляли!

— Та невже? А звідки?

— У такому тумані і не розбереш.

— Це ми крили, ви хоч цілі там?

— Та да.

— Якого лиха ви взагалі на нейтралку полізли? Якщо орієнтуєтесь в яку сторону йти — бігом додому.

— Ага, страшно!

— Все! Заспокоїлись. Більше ніхто не стрілятиме. Може освітлювальну ракету для вас запустити?

— Ні-ні! Ми краще в темряві, тихо й без шуму.

Не всім так щастить. Декого в подібних ситуаціях із першого пострілу свої ж і поклали.

Крайній

Мій напарник перемерз і захворів. Лікуватися з температурою на протягах в умовах повної антисанітарії намету — не варіант. Відправили в міську лікарню. Коли йому залишалося кілька днів до виписки, у бригаді неочікувано оголосили тривогу й перекрили всі шляхи в’їзду-виїзду з Костянтинівки…

— Вийшов я трохи по вулицях прогулятися, — розповідає Кривбас. — Сонечко світить, дівчата посміхаються. Раптом на перехресті шум, ґвалт, зібрався натовп. Я теж рота роззявив і підходжу, щоб роздивитися. Коли якісь людиська накидаються на мене з усіх сторін, шарпають, матюкають:

— Алкаш!

— Сволачь!

Один мужик витягує мене в бік.

— Тікай звідси і не висовуйся.

Матері його й чорт. Оскаженілий натовп з усіх боків. Я на передку так ні разу не лякався. Прикро. Ні за що, ні про що натовкли, обізвали. Нащо нам цей дамбас треба? Відгородитися від нього бетонним парканом, хай роблять там що хочуть, хоч бойовиків в одне місце цілують.

Виявляється, п’яні десантники на БТРі збили місцевих на перехресті. Справжнім сєпарам тільки цього й треба. Злізлися з усього міста і з криками: «Бєй укропав!» почали збирати натовп. Натовп збиратися не хотів.

— То що тепер, через одного придурка хаяти усіх військових? — пояснювали пізніше свою позицію місцеві.

Як отримати відпустку

Якщо розвідники кажуть, що не брали, значить не віддадуть.

(Військова мудрість)

Уже два місяці бригада чекає наступу москалів. Усі відпустки суворо заборонені…

Два аватари трохи побули на передовому клапані. Теоретично настав час епічних подвигів. І чи то їм «білочка» розповіла, чи героїчний сон приснився, але хлопці самі повірили в те, що сіли на танк й утрьох із танкістом розгромили сєпарський опорний пункт. Ця тема набула розголосу, обросла подробицями та прихильниками і широко обговорювалася родичами і друзями героїв (майже як деякі новини в соцмережах). Для повноти композиції бракувало тільки лайків.

Недремне око СБУ перехопило телефонні розмови і пустило жадібну слинку: на горизонті замаячила немаленька купа трофеїв. Із другого боку, штурманутий опорник автоматично перетворювався на нове джерело розповсюдження нелегальної зброї, яке просто необхідно було локалізувати.

До керівництва бригади без попередження (телеп гості в хату!) завітали серйозні дяді і почали здалеку:

— Як там на передовій?.. Чому про успіхи не доповідаєте?.. — і таке інше.

— Знати нічого не знаємо, самі вперше чуємо, — як могли морозилися наші командири.

Суворі послідовники НКВД від такої політичної недалекоглядності роздраконились (здається, нас тут за дурнів мають!) і перейшли на конкретику:

— Під чиїм ліжком склад нелегальної зброї?.. Де трофейні тепловізори, машини та мобілки?.. Чому досі не знайшли і не покарали людей, які вуха з трупів позрізали?

Наші полкани завжди знали, що контролюють передові клапани лише теоретично. І холодний піт швидко вкрив найважливіші частини офіцерських тушок (тобто попи — ними вони думають, тудою їх і карають в разі чого).

СБУшники остаточно переконалися, що добровільно ділитися трофеями ніхто не збирається. Полякали тюремними термінами, пообіцяли повернутися в компанії військових прокурорів, і злі як собаки поїхали.

Героїв негайно повернули з клапана у базовий табір перед світлі очі командирів. Діалоги повторилися майже слово в слово з поправками на «давайте по-нормальному» і «мужики, ми ж тут усі свої». Після фраз «ми не хотіли», «більше не будемо» та «ми нічого не брали» начальство опустило руки. Того ж дня штурмовиків випхали у бойову відпустку додому, а командування, на очах тверезіючи, дошліфовувало відмазки для неминучих допитів.

Стройова підготовка

До нас прибув якийсь новосформований підрозділ. Два десятки новобранців ходять скрізь строєм, навіть у їдальню, шикуються по сто разів на день.

— А що це вас так затягують? — зацікавився Орлик.

— Та майор у нас такий… зараза.

— Передайте майору, що якщо він постійно поперед строю ходитиме, його дуже швидко снайпер завалить. Снайпери люблять командирів, — киває Орлик на мою Свєту. — Правда, Démon?

— Правда. Що сєпарських, що своїх.

Більше строєм не ходили, як обрізало. Мабуть, передали майору. Не сам же він додумався!

Непрушний блокпост

На одному блокпості ще на початку конфлікту місцеві сєпари принесли воякам випити і закусити. Пили разом, а коли наші аватари позасинали, їх розстріляли і забрали зброю. Були версії, що у випивку підсипали снодійне. Після цього випадку місцевим не довіряли. Коли на блокпост приносили борщ чи ще якусь їжу, її брали, посміхалися, дякували і… виливали. Краще не ризикувати.

Після того випадку минув майже рік. На КПП блокпоста чергував хлопчина, який полюбляв гратися гранатою. І от йому один дід приніс банку меду. Дід пішов, а через пів години щось вибухнуло. Боєць загинув, ще кілька отримали поранення. Слідчі казали, що дід у мед запхав якусь вибухівку, і це теракт.

Неуважний дорівнює неживий.

Але в кишенях загиблого не знайшли улюблену гранату.

Необережний теж дорівнює неживий.

Звичка

На артилерійських бліндажах двері відчиняються досередини. Коли по бойовій тривозі артилеристи вибігають надвір, крайній повністю відкриває двері й підпирає їх ящиком. Якщо цього не зробити і двері зачиняться, вибухова хвиля розіб’є їх або виверне разом з