Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вбивство п’яної піонерки 📚 - Українською

Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вбивство п’яної піонерки" автора Сергій Оксенік. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 83
Перейти на сторінку:
своєї не вспіє схопити.

А він наче відчув. Не відійшов, ні. А якось так напружився і приготувався стукнути мене дверима, якшо я спробую зайти. Темно, звичайно, — може, це мені показалося, але я аж растирявся. Стояв і дивися на нього. А він — на мене. І мені його було хуже видно, бо він же в тіні, а на мене хоча би звьозди світять.

— Ігоре Ігоревичу, — офіційним тоном сказав я. — Ви подавали заявлєніє в отдєлєніє міліції?

— А! — зрадів він. — Подавав. А я ще й думаю, чого це ти серед ночі. Знайшов ключі?

І він простягнув до мене руку, щоб я йому, значить, ключі в неї поклав. Як у сказкі. Це — добре. Я засунув руку в карман, витяг її, простягнув до нього, а потім резко схопив його за руку і смикнув до себе.

Тепер ми обоє стояли на ґанку. Тепер можна балакати. Поки він не опомнився, я твердо спитав:

— Розкажіть, пожалуста, за яких обстоятельств у вас пропали ключі.

— Я все написав у заяві, — скандальним голосом відповів Агент. — Ви її шо, не читали?

Це добре, що він перейшов на «ви». Значить, відчув, що ми тут не в бірюльки граємося.

— Я її читав, — відповів я. — Тому і прийшов. Взяти показанія. Бо ви в заяві нічого не написали. Там немає нікаких фактів. Тільки безосновательно обвінєніє.

— Слухай, Ревміре, — Агент перейшов на такий собі панібратський тон. — Ну, шо ти, не понімаєш? Воно тобі треба зараз починать офіційне розслєдованіє? Та піди налякай пацанів, хай повернуть ключі — і все. Це ж просто.

Ох і пронира! Ох і брехло!

— Це було би просто, як ви кажете, — дуже терпляче йому пояснюю, — якби ви прийшли до мене додому й попросили по-сусідськи: так і так, Ревміре, таке сталося. Піди припугни пацанів… А ви написали офіційне заявлєніє. І я…

— Ну, слухай, — перебив він мене. — Ну, як би я до тебе прийшов? Просити…

— А як я до тебе прийшов?

— Нє, ну ти власть, а я хто? Понімаєш… Я нікада не беру в долг. Понімаєш?

— Чому?

— Ну, чому… Щоби потім не оддавать.

— А!.. Тепер понімаю. А я, знаєш, нікада не даю в борг. Понімаєш, чому?

— Чому?

— Бо потім не оддають.

Ну, і більше балакать не було про що. Раз він так, то і я так. Не получилось по-сусідськи. Значить, будемо по-офіційному. Я дістав зі свого кожаного офіцерського планшета пачку повєсток, хімічний карандаш, послинив його і написав на верхній повєстці: «Хрущу Ігорю Ігоревичу». Ну, і все, що там нада.

— Отут розпишіться, пожалуста.

— Не буду я розписуваться.

— Це ще чому? — вже веселим голосом поінтересувався я.

— Тому… Тому що темно, я не бачу, під чим розписуюся.

— Це правильно, — ще веселіше сказав я. — А ви включіть свєт у калідорі. Тоді все буде зрозуміло.

— Ревміре! Ну, шо ти залупаєшся? Ну, можна ж усе по-человеческі решить…

— Можна, — ще веселіше сказав я. — Це тільки якщо придставітєля міліції не встрічають холодним оружием, пускають у дім і разговарюють із ним по-человеческі. Підпишіть отут.

— Щас лампочку включу, — сказав він, зайшов до квартири і раптом захряснув двері перед самим моїм носом.

— Не підпишу! — злорадно крикнув із-за дверей.

— Як хочете. Повістка — документ суворої звітності. Я її вам під двері просуну або в почтовий ящик покладу. Ну, а якщо не прийдете завтра на 9.00, то доведеться посилать за вами наряд — на роботу. Спокойной ночі, Ігоре Ігоревичу.

Я просунув повістку під двері й пішов додому. Відчинив засувку на його калітці й хряснув нею так, що пів-Варварки проснулось. Агент! Засрагент.

А утром я вже сидів у курілкі на подвір’ї нашого отдєлєнія, курив із хлопцями і був у прикрасному настроєнії. Сонечко світило, Петрович розказував про своїх бандитів бараківських, усі сміялись, і я з усіма. А про Агента — нікому ні слова. Бо вмію тримати язика за зубами.

— Ревміре! До тебе по повєсткі!

Дивлюся на часи — тільки повдев’ятого. Ага, очко заіграло.

— Хай жде! — відповідаю.

— Та, може, людина по дєлу? — втрутився Петрович. — Може, курятинки принесла?

Всі зареготали, і мені геть розхотілося з ними сидіти тут. А встати й піти — ніби я послухався Петровича. Він буває добрий, а буває — таке гімно! І тут знову дєжурний із дверей:

— Ревміре! До начальника!

Ну, і добре. Я встав, надів фуражку, поправив гімнастьорку, щоби під ремнем складок не було, і, не прощаючись ні з ким, пішов до хати.

У коридорі стояв Агент. Тепер уже він «ваш син нє такой, как бив вчера». Ну, й добре.

— Ревміре, — він до мене. — Я на роботу спізнююся.

— Почекайте, — відповів я.

— Я на роботу спізнююся, чуєш?

— Чую, — я був непохитний. — На роботу дамо вам довідку, якщо доведеться ще сьодні на роботу йти.

Його заціпило. Але я не затримувався, щоби подивитися на його перєвоспітаніє.

— Разрешите, товаришу капітан? — спитав я у дверях голосно, щоб і Агент у коридорі почув.

Хай думає, що тут усі зайняті його дєлом.

— Заходь, — відповів Степан Пилипович. — Проходь, сідай. Ну, що там?

— Ви про ключі питаєте? — уточнив я.

— Які ключі? А! До речі, я дзвонив главврачу…

Він зробив паузу. Потім вів далі:

— Там якась дивна історія. Жінка цього твого… Як його?

— Агент, товаришу капітан. Ой, вибачте, Ігор Ігоревич Хрущ.

Степан Пилипович усміхнувся. Це — добре. Я люблю, коли він усміхається.

— Так-от, жінка цього Хруща працювала санітаркою в нашій райбольниці. Недовго, але їй виділили цю службову квартиру… Потім вона звільнилася. Ну, зарплата маленька, робота важка… Але погодилася на роботу за сумісництвом, якщо їй залишать іще на рік квартиру…

— Так вони там уже років п’ять живуть, Степане Пилиповичу…

— Знаю, — не перебивай старших. Ну, общім, вона потім пішла і з півставки, а про квартиру якось усі забули. Коли схаменулись і почали забирати, вияснилося, що цей Хрущ прописаний там не тимчасово, а постійно. Хто його знає, як це йому вдалося. Словом, вирішили не возитися з ним, тим більше, що зараз у них у тому домі вільна квартира нібито є: ну, немає такого вогню вже з житлом, як було раніше, після війни…

— А в органах не взнавали, Степане Пилиповичу? — набрався я наглості.

— Ти с ума сошол, Ревмір? Як ти собі це уявляєш? Здравія желаю, товаришу полковник, чи є у вас такий співробітник?.. Я на тебе удівляюсь! Пока шо у нас немає ніяких основаній щитать, що він справді працює в органах.

Начальник подряпав собі нігтями щетину на підборідді й

1 ... 19 20 21 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вбивство п’яної піонерки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вбивство п’яної піонерки"