Читати книгу - "Острови шторму та смутку. Гадюка"

Здається, він зовсім не помічає моєї боротьби. Натомість простягає мені дещо, загорнуте у тканину.

— Це тобі!

— Навіщо? — о, як важко зберігати спокій.

— Невже ти подумала, що я забув, який сьогодні день?!

Коли врешті наважуюся на нього поглянути, бачу в його очах відбиток власного знесилення. Наша взаємна війна чимало забрала в нас. Розглядаю подарунок. Ого, важкенький; розгортаю і знаходжу кинджал з держаком у чорних смарагдах — досконала річ.

— Д-дякую! — я не в змозі підібрати слів. — Це…

— Це ніщо! — каже він. — Хоч, не знаю, раптом він колись тобі знадобиться.

І, як завжди, пересмикнувши плечима, він йде собі із виглядом, ніби подарував мені якусь дурничку з колись награбованого (зрештою, це цілком ймовірно) добра. Якусь мить вагаюсь — чи не жбурнути кинджал у море, потім таки ховаю його за пояс. Принаймні в цьому Бронн має рацію: ніколи не знаєш, коли кинджал стане у пригоді.

Ще до того, як віддали якір і чоловіки спустили невеликий човен на воду, Ґрейс принесла сумку зі зброєю та провізією. Перекинула через борт корабля мотузкову драбину і запросила:

— Після тебе!

Мене не потрібно просити двічі, тож я хутко спускаюся вниз, стараючись не наступити на свою сукню.

Ґрейс сідає на весла і вправно гребе до берега. Я вільніше дихаю від того, що «Діва» залишається позаду, а земля все ближчає.

Не маю настрою до розмов, і поки ми плавно рухаємося по воді, я ні пари з вуст. Чогось здається, що все пропало, що шанси на втечу вислизають з рук, наче сон за мить до пробудження. Я втрачаю пильність — не помітила, що ми змінили курс — і тепер Ґрейс маневрує навколо Острова до бухти, якої я раніше не помічала. Я запитально дивлюсь на веслярку.

— Це лише задля обережності, — відповідає вона.

Я перехиляюся через край човна, кінчиками пальців розсікаю кришталь води і уважно вдивляюся, але там жодних ознак життя — ані риб, ані водоростей. Спершу мене це зачудовує, аж ось вода густішає і морське дно стає чорне-пречорне, так що ввижається, що рука пірнула в мастило. Піднявши погляд, бачу, що берегова лінія така ж чорна, як і тутешні ліси. Ґрейс усміхається:

— Ну як, красиво?

Вона плюхається у воду — тут їй по груди — і витягує човен на пляж. Мов зачарована, я вистрибую та придивляюся до піску, що наче вугільна пудра, а коли розтираю його між пальцями, вони чорніють. Повертаюся до Ґрейс, щоб показати їй це і бачу, як вона ховає човен в піщаних дюнах.

— Що ти робиш?

Вона знизує плечима:

— Просто не хочу, аби хтось знав, що ми тут!

І вона вертається по своїх слідах, загортаючи ногами ріллю від човна.

Я і до того бентежилась, що Ґрейс на диво мовчазна, а тут мене мовби голкою штрикнули.

— Хтось конкретно?

— Ні-ні! — її посмішка аж надто жвава. — Давня звичка, ти ж розумієш!

Думаю, як вичавити з неї правду, але вона простягає мені коробочку.

— Ось! Це тобі подарунок!

Відкриваю подарунок — з якого дива вона вирішила мені щось подарувати? Та не якусь дурницю — компас у золотій оправі! Крім золота, циферблат оздоблено вишуканими мушлями каурі, які чергуються із крихітними рожевими гребінцями — справжнє диво! А кришку коробки прикрашає витончений малюнок, візерунок із черепашок каурі, в центрі якого — чималенький гребінець і літера «Г», що означає «Гадюка». Я вперше в житті бачу таку красу, і на очах виступають сльози:

— Ґрейс, дякую! Він неймовірний!

— Я довго зберігала його, чекала нагоди, щоб вручити, — несподівано сумно посміхається вона.

— Дуже подобається! — на якусь мікросекунду навпроти мене стоїть моя подруга, а не вбивця, якою вона насправді є, і я усвідомлюю, як за нею скучила.

— Гаразд! Добре! Ну що, гайда? Ти ж ніби хотіла побачити ліс.

Попереду — хащі, вони лиховісно нависають над нами стіною з чорного мороку. Коли ми доходимо до узлісся, я бачу, що там хоч в око стрель, але Ґрейс впевнено заходить всередину, тож я охоче йду слідом за нею.

Якісь дві хвилин — і мої очі звикають до темряви. Всі ці історії — чистої води правда. Дерева настільки тонкі, що й справді видаються крихкими, і блищать, ніби вологі, але доторкнись пальцями до стовбурів — вони міцні й сухі. Листя на нижніх гілках обмаль, бо верхнє гілля утворює чорні хмари, які затуляють світло. На землі, припудреній попелом, спочиває опале листя та сухе гілля, а з розсипаних довкола крихітних чорних квітів виткався ніжний квітковий килим. Ніколи раніше не зустрічала цих квіток, але Мілліґен їх точно не використовує. Якби ж я знала, які вони, чи можуть лікувати…

Саме таку місцину я вимальовувала у своїй уяві, навіть ще красивішу. І тиху. Тут так тихо, що кожен крок схожий на тисячу мініатюрних вибухів під моїми стопами. Тут не співають птахи, це дуже незвично, і навіть якщо для якихось тваринок ця місцевість — домівка, їх не видно і не чутно. Однак я не боюся цього безмежного спокою, і хоч досі була напружена, тепер мені дихається легше і думки проясніли.

Ми йдемо вже півгодини, коли Ґрейс зупиняється і стягує з пліч свою сумку:

— О! Чудово! Ну як, готова до двобою?

— Тільки якщо ти готова програти.

Вона усміхається.

— Домовились! Тільки спершу тобі доведеться мене знайти.

Вона відступає вбік — і її вже нема. Бо серед чорних дерев чорний одяг Змії — найкращий камуфляж.

Адреналін у моїх жилах зчиняє бурю, — ідеальне співвідношення страху та збудження, і я обережно розпочинаю пошуки. Я не хочу сполохати Ґрейс, тож крадуся навшпиньках, але через декілька секунд з-за дерева вигулькує рука і поцілює мене точно в сонячне сплетіння. Ледь перевівши дух, я відступаю, але встигаю розвернутися, щоб уникнути чергової атаки. Ґрейс знову нападає, копнувши ногою у висоту, але я вже напоготові — перехоплюю її стопу і відштовхую убік. Тепер Ґрейс втрачає рівновагу, тож я поспішаю цим скористатися — лупцюю її кулаками, а вона відбивається, як може.

Саме цього мені й бракувало. Ми обидві радіємо нагоді провести час просто неба, де можна вдосталь потренувати кінцівки та розум, прийняти виклик і битися до перемоги. Ось уже вся моя спина мокра від поту, але Ґрейс наче заворожена, і як пробитися