Читати книгу - "Коханки"

— Яка краса, — говорить вона, — чисто тобі бісквітне тістечко.

Бріґітта глуха до красот природи. Бріґітті не до милування красою. Бріґітта напружена, у ній усе напружене, вона як натягнута тятива. Бріґітта перетворилася в брилу застиглої ненависті. Для Бріґітти прекрасно тільки те, чим вона хоче або має володіти.

Сюзі співучо перераховує всі гарні квіти й рослини, все те, що їй неабияк смакує.

Сюзі має яскраво виражене почуття прекрасного. Тато завжди їй про це говорить. Бріґітта хоче одного: одержати свою частку. Сюзі хоче іншого: не втратити нічого з того, що вже має. Бріґітта хоче мати своє, своє, своє, коли ж ні, життя безглузде й сходить нанівець. Бріґітта вся в боротьбі. Сюзі занадто жіночна, щоб боротися. Сюзі — жінка до кінчиків нігтів.

Сюзі має все. Бріґітті не дано нічого.

Продовження: почуття Паули

«Отже, виходить, у мені тепер оселилося почуття, що його називають коханням», — укотре говорить собі Паула.

«Крім того, у мені живе бажання мати дітей.

Цьому почуттю опиратися даремно.

Щонайпізніше тієї миті, коли я стану матір’ю, шевство втратить хоч найменше значення. Що значить мертва майстерня у порівнянні з живим дитинчам? Бо шевство — мертве, а дитина — жива. Дитина — це уособлення кохання.

Сподіваюся, перша дитина не помре в утробі.

Спершу — жива людина, а тоді — безживний реманент.

До того ж на старість не лишишся сам».

В Еріховій голові самі мотори, бо вони теж дуже живі, ось у цього гоночного автомобіля, приміром, сили як у декількох тигрів відразу.

У машині так чудово поєднуються форма й рух.

У найясніші хвилини Еріх мріє про життя, у якому не доведеться бруднити руки, про білі сорочки, про вузькі джинси й неважку роботу. А найкраще — взагалі нічого не робити.

Думки про Паулу Еріху в голову не приходять.

Паула — щось звичне, як повітря або як подих. Паулі не хочеться такою залишатись, їй хочеться стати чимось особливим.

Паула виходить на вулицю. На ній — зшита Паулою власноруч сукня з фартухом. Паула вся сяє чистотою й акуратністю. Сяє її волосся, сукня, господарська сумка, її тонкі ноги — усе сяє одне перед іншим, немов білий вихор!

Але чистотою й акуратністю тут особливо не виділишся.

На порогах усіх будинків сидять омертвілі жінки, немов розчавлені мухи-поденки. Вони немов приклеїлися до розтопленого асфальту.

Вони безперестану оглядають своє маленьке жіноче царство, в якому посідають королівський трон. Інколи символом їхньої влади служить засіб для ополіскування посуду, іноді — патентована каструля.

Присадок обнесений акуратним парканом і відділений від іншого світу. Внутрішній світ відділений від зовнішнього, ворожого, світу соняшниками й кущами.

У деяких маленьких будиночках живе відразу по кілька родин. І Паула одержить помешкання в такому будиночку. Паула володарюватиме на своїй кухні, і все там блищатиме й сяятиме, радуючи всіх довкола.

Паула поминає ці будинки, мріючи про чимраз нові досягнення у галузі чистоти й порядку. То одна, то інша з омертвілих жінок вискакує на вулицю й бере на руки своє грайливе потомство — сина або дочку, — перетворюючись на бастіон, на сторожовий пост, який стежить за незаміжньою чепурухою Паулою. Не встигає Паула розговоритися із хлопчаком, який грається на вулиці, і розпитати його про школу, як мати вже прикриває його своїм тілом. Вона не дає йому рота розкрити, гордо розповідаючи про турботи, пов’язані із сином. Вона пишається своїми клопотами, пов’язаними з буйним сином, одначе соромиться своїх клопотів, пов’язаних з дочкою. Вона говорить, що ті, хто дітей не має, і уявити собі не можуть, як це — мати дітей.

Вона розводиться про те, як раділа, коли їй довелося кинути місце крамарки, адже мало втіхи в тому, щоб працювати на чужих людей. До вівтаря її повели просто через прилавок.

Вона боїться, що за її болячками ховається небезпечна хвороба.

Лікар обстежив і нічого не виявив.

Вона своє щастя знайшла.

Вона щаслива, адже все, що вона робить для чоловіка, вона робить водночас і для себе. Чисті шкарпетки, свіжі сорочки, нижня білизна, вичищене до блиску взуття — все це для себе самої і для дітей. Зробити щось тільки для себе самої неможливо. Часом вона ходить до перукаря. Щоб трохи причепуритися.

Коли Паула запитує одну із цих жінок, про що та мріє, то мрії ці завжди пов’язані з родиною, будь то машина, на якій їздитиме вся родина, а мати під час поїздки постійно чекає приводу, щоб дати дитині по руках і вона не сунула їх куди не слід і щоб показати, що вона тут сидить правом.

А ще машину можна прикрасити маленькими вазочками із квітами й подушечками. Буде дуже мило. То з одного будинку, то з іншого долинає дитяче ревіння. Комусь знову перепало по руках. Варто замовкнути одній дитині, як плачем вибухає інша.

З блискучою чистотою вікон долинають дзвінкі ляпанці й глухі удари.

Паула говорить:

— Та не лупи ти Карла так сильно, що вже він такого накоїв, відпусти його.

Паулі радять прикусити язика, хай спершу своїх народить, а потім командує.

Бабуся відіграє роль примирительки.

Тому діти так люблять бабусь. Мати з батьком бабусю завжди терпіти не можуть, адже в усе їй треба засунути свого носа.

Чоловік бабусі, дідусь, той бабусю ненавидить, по-перше, тому, що й замолоду завжди ненавидів, така-от мила давня звичка, від якої так швидко не відвикнеш; ненависть ця зберігається й на схилі віку, адже що старому ще залишається в житті, крім доброї старої злості, не раз перевіреної.

Ненависть не зменшується, а росте, адже бабуся давно втратила свій єдиний капітал — зовнішню привабливість, яку, ймовірно, вона колись мала. Бабуся втратила свій товарний вигляд. Молодші жінки для дідуся, старого шкарбана, давно стали недоступні, вони належать хоч і дещо підтоптаним життям, але ще молодим чоловікам, які поки вміють самостійно заробляти.

Молодші жінки не ризикуватимуть своїм надійним становищем заради такого старого гівнюка, як дідусь.

Тим-то дідусь і здихає собі потихеньку. Щоправда, людина в ньому вмирає повільніше і пізніше, ніж у його майже мертвій дружині, але проте вмирати — значить умирати, що впало, то пропало, того не повернеш. Та й дружина ще час від часу вщипне, нагадавши, яким він був молодим і жвавим чепуруном, хіба зрівняєш із теперішнім пердуном. Дідусь і бабуся зужиті. Де воно, це життя, що їх використало? Не видно, а проте воно їх висотало.

Бабусі давно ясно, що чоловік її з певного віку нікуди більше від неї не дінеться,