Читати книгу - "Затьмарення, Філіп Кіндред Дік"

Або ж його найближчий друг.

«Можливо, — подумав Боб, — це зробив Джеррі Фебін, перед тим як його забрали. Від нього лишилася лише кінчена отруєна людська оболонка. Він і мільярди його тлі. Він звинувачував Донну — насправді він звинувачував всіх дівок — у тому, що вони його „заразили“. Ще той підар! Однак, — вирішив він, — якби Джеррі захотів комусь нашкодити, то це була б Донна — не я. І сумніваюся, — міркував Арктор, — що Джеррі зміг би додуматися, як зняти нижню панель пристрою; він міг би спробувати, але й досі б не закінчив — закручував і відкручував би один і той самий ґвинт. Або ж намагався б зняти панель за допомогою молотка. У будь-якому разі, якби це вчинив Джеррі Фебін, пристрій був би сповнений комашиними яйцями, що нападали б туди з нього». Подумки Боб Арктор криво посміхнувся.

«Бідний виблядок, — подумав він, і його внутрішня посмішка зникла.— Бідний нікудишній йолоп: щойно йому в мозок потрапили крихітні кількості важких металів — що ж, йому настав кінець. Один із цієї довжелезної низки, похмура сутність з-поміж багатьох таких, як він, майже безмежної кількості даунів з пошкодженим мозком. Їхнє біологічне життя триває,— подумав Арктор. — Але душа, розум, усе решта — мертве. Машини з рефлексами. Наче якісь комахи. Нескінченно повторюють заздалегідь приречені на невдачу поведінкові шаблони, один-єдиний шаблон — знову і знову. Незалежно від того, чи він доречний».

«Цікаво, яким він був раніше,— розмірковував Боб. Він не так давно був знайомий з Джеррі. Чарльз Фрек стверджував, що колись той поводився досить нормально. — Щоб у це повірити, — подумав Арктор, — треба було б побачити на власні очі».

«Можливо, варто розповісти Генку про пошкодження мого цефаскопа, — подумав він. — Вони б одразу зрозуміли, що це означає. Але, так чи інакше, чим вони можуть мені тепер зарадити? Це — ризик, на який наражаєшся, коли берешся за таку роботу».

«Вона того не варта, ця робота, — подумав Арктор. — На всій йобаній планеті для цього недостатньо грошей». Але, зрештою, справа була не в грошах. «Навіщо ти став цим займатися?» — запитав його Генк. А що, будь-яка людина, хоч яку б роботу вона виконувала, знає про свої справжні мотиви? Можливо, з нудьги, через бажання якихось пригод. Таємне відчуття ворожості до всіх довкола, до всіх його друзів, навіть до тьолок. Або ж із жахливої притомної причини: спостерігати, як людина, у яку ти глибоко закоханий, з якою ти по-справжньому зблизився, яку ти обіймаєш, з якою спиш, яку цілуєш і за яку переймаєшся, з якою дружиш і ба більше, — яку цінуєш понад усе,— бачити, як ця тепла жива істота згорає зсередини, із самого свого серця. Аж поки не засюрчить і не затріскоче, мов комаха, повторюючи одне й те саме речення знову і знову. Запис. Закільцьована касетна плівка.

— ...знаю, якби тільки ще раз вмазатися...

«Тоді зі мною все буде гаразд», — подумав Боб. Вони все ще повторюють це, мов Джеррі Фебін, коли три чверті його мозку вже перетворилися на кашу.

— ...знаю, якби тільки ще раз вмазатися, мій мозок одразу ж запрацював би як слід.

Після цього йому привиділося: мозок Джеррі Фебіна у вигляді розйобаних дротів цефалохромоскопа: обрізані, замкнені в коротке коло, переплутані, перегорілі й неробочі, стрибки напруги в мережі, дим і сморід. І хтось сидить коло нього з вольтметром, вимірюючи електричне коло, і бурмоче: «Ой, ой, треба замінити багато резисторів і конденсаторів»,— і так далі. А тоді зрештою зсередини Джеррі Фебіна долинає лише шістдесятигерцовий гул. І вони здаються.

А в Аркторовій вітальні його зібраний компанією «Алті» тисячедоларовий високоякісний цефаскоп, після того як його нібито відремонтують, темно-сірим кольором спроектує на стіну напис:

ЗНАЮ, ЯКБИ ТІЛЬКИ ЩЕ РАЗ ВМАЗАТИСЯ...

Після цього вони викидають цефаскоп, який зламаний так, що його вже неможливо полагодити, і Джеррі Фебіна, який також зламаний так, що його вже неможливо полагодити, в один бак для сміття.

«Що ж,— подумав Арктор.— Кому потрібен Джеррі Фебін? Окрім, мабуть, самого Джеррі Фебіна, котрий якось вирішив розробити й побудувати квад-телевізійну установку дев’ять футів завдовжки в подарунок своєму другу, а коли його запитали, як він збирається перенести її, таку величезну й важку, зі свого гаража до будинку друга, він відповів: „Жодних проблем, чувак, я її просто складу — я вже купив шарніри — складу її, ось побачиш, складу її всю, запхаю в конверт і надішлю йому поштою“».

«Урешті-решт,— подумав Боб,— нам уже не доведеться після його візитів прибирати з будинку тлю». Думаючи про це, він мало не розсміявся: одного разу вони — здебільшого це був внесок Лакмена, оскільки той такий жартівник і розумник, — вигадали історію про психіатричне пояснення глюків Джеррі, пов’язаних із тлею. Звісно ж, причина крилася в його дитинстві. Одного дня, радісно насвистуючи, із книжечками під пахвою, Джеррі Фебін, який навчався тоді в першому класі, приходить зі школи додому, а там біля його матері за обіднім столом сидить ця величезна тля, приблизно чотири фути заввишки. І його мати у захваті дивиться на неї.

— Що тут відбувається? — запитує маленький Джеррі Фебін.

— Це — твій старший брат, — каже матір, — якого ти ще ніколи не бачив. Відтепер він житиме з нами. І я люблю його більше, ніж тебе. Він уміє багато такого, чого не вмієш ти.

Відтоді батько й мати Джеррі почали постійно порівнювати його зі старшим братом-тлею не на користь малого. Вони росли, і, звісно ж, у Джеррі формувався комплекс меншовартості. Після закінчення школи його брат отримує стипендію для навчання в коледжі, тоді як Джеррі йде працювати на автозаправку. Потому цей його брат-тля стає відомим лікарем або науковцем; він отримує Нобелівську премію; Джеррі ж усе ще робить розвал-сходження на СТО, заробляючи півтора долара за годину. Батько та мати ніколи не втомлюються йому про це нагадувати.

— Якби ж ти тільки міг стати таким, як твій