Читати книгу - "Джозеф Антон"

але власник виявився головою того правління й обіцяв, що це не стане перепоною, та попри його обіцянки стало зрозумілим, що навіть голови правлінь житлових кооперативів у Верхньому Іст-Сайді не знають, що насправді думають про них люди, бо коли настав час проведення співбесіди, ворожість правління щодо кандидата на проживання в їхньому будинку не можна було цілковито пояснити лишень хмарою над його головою. Він зайшов до блискучої квартири, де було повно лакованих леді із застиглими обличчями без міміки, так ніби вони натягли маски героїв грецької трагедії, і вони наказали йому роззутися, щоб не зіпсувати пухнастого білого килима на підлозі. Відтак почалася співбесіда, настільки формальна, що це могло означати тільки одне з двох: богині в масках уже вирішили сказати «так» або ж вони вже вирішили сказати «ні». В кінці зустрічі він чемно попрохав якнайшвидше ухвалити рішення, на що найвеличніша з величних дам красномовно стенула плечима й сказала без жодного поруху на обличчі, що рішення ухвалиться тоді, коли ухвалиться, й додала: «Нью-Йорк — дуже непросте місто, містере Рущді, і я впевнена, що ви знаєте чому». «Ні, — хотілося йому відповісти, — річ у тому, що я не до кінця розумію, далебі, місіс Софокл, чи не могли б ви пояснити?» Однак він добре знав, що насправді вона казала: «Ні. Тільки через мій сколений ін’єкціями «Ботоксу» із видаленими ребрами й промитим через пряму кишку труп. Нізащо на світі».

У наступні роки він іноді шкодував, що не запам’ятав імени тієї пані, бо він їй багато чим завдячував. Якби він пройшов співбесіду, то надалі мусив би купувати квартиру, яка насправді йому не подобалася. Він провалив співбесіду, й того ж самого вечора знайшов нове помешкання. Інколи просто складно не вірити у Долю.

По радіо крутили пісню «U2» — «його» пісню, і діджеям, здається, вона подобалася. «У фільмі, — казала Падма, — я маю зіграти Віну Апсару. Мій типаж ідеально підходить на цю роль. Це просто очевидно». How she made me feel, how she made me real[277]. «Але ж ти не співачка», — сказав він, і вона одразу заперечила його запереченню. «А я беру уроки співу, — сказала вона. — Мій викладач вважає, що у мене великий потенціал». Право на екранізацію його роману придбав по-піратському спритний португальський продюсер Паулу Бранку, а режисером-постановником мав стати Рауль Руїс. Він зустрівся з Бранку й запропонував Падму на головну роль у фільмі. «Авжеж, — сказав Бранку.

— Просто ідеально». В ті дні він ще не знав, як перекласти продюсерську говірку звичайною мовою. Він і гадки не мав, що Бранку насправді казав: «У жодному разі».

Він обідав у Лондоні з Лі Голлом, уславленим, номінованим на «Оскара» сценаристом «Біллі Еліота», якому подобалася «Земля під її ногами», і він виявляв бажання працювати над сценарієм. Але після того як Руїс відмовився навіть зустрітися з Голлом, проект швидко покотився згори донизу. Натомість Руїс найняв арґентинсько-го іспаномовного кіносценариста Сантьяґо Аміґорену, який мав писати сценарій французькою, а відтак той сценарій ще мали перекласти англійською. Перший начерк химери, цього незрозумілого набору слів, як і передбачалося, виявився просто жахливим. «Життя — це килим, — пропонувалося сказати одному із героїв, — і ми спроможні повністю побачити його візерунок тільки в наших снах». І це ще один із найвдаліших рядків діалогу. Він поскаржився Бранку, і Бранку у відповідь запитав, чи готовий він працювати з Аміґореною над удосконаленням сценарію. Він погодився й полетів до Парижа, де зустрівся із Сантьяґо — хорошою людиною і, поза сумнівом, чудовим іспаномовним письменником. Після довгих обговорень Аміґорена надіслав йому другий варіант сценарію — настільки ж складний для розуміння і настільки ж містичний, як і попередній. Зітхнувши, він сказав Бранку, що сам писатиме сценарій. Коли ж надіслав свою версію Бранку, то йому сказали, що Рауль Руїс відмовився її читати.

— Він навіть не хоче його прочитати? Чому? — запитав він, коли зателефонував Бранку.

— Ви ж маєте розуміти, — відповідав Бранку, — що ми перебуваємо у всесвіті Рауля Руїса.

— Ага, — сказав він, — а я думав, що ми у всесвіті мого роману.

Проект безповоротно розвалився впродовж кількох днів, і Падмина мрія зіграти Віну Апсару передчасно померла.

«Нью-Йорк — дуже непросте місто, містере Рушді». Одного ранку він прокинувся й побачив Падму в повен зріст на першій сторінці «Пост», а поряд з нею під влас-ною невеличкою фотографією в очі впадав заголовок дводюймовими літерами «Є ЗА ЩО ПОМЕРТИ».

Наступного дня в тій самій газеті з’явилася карикатура — його обличчя в прицілі гвинтівки. Під зображенням напис: «НЕ БУДЬ ДУРНОЮ, ПАДМО, ТІ СХИБЛЕНІ ІРАНЦІ ЗА МНОЮ НЕ ПОЇДУТЬ ДО НЬЮ-ЙОРКА». Кілька ж тижнів потому знову в «Пост» з’явилася фотографія, на якій вони обоє йдуть вулицею Манхеттена, а знизу заголовок: «ЗА ЩО ВАРТО ПОМЕРТИ». Стаття набула широкого розголосу; у Лондоні редактор однієї газети навіть заявив, що його офіс «завалений» листами, в яких читачі вимагають конфіскувати в Рушді всі авторські відрахування, бо він «насміхається над Британією», відкрито живучи у Нью-Йорку.

Тепер вона злякалася. Її фотографії були в усіх газетах світу, тож вона казала, що почувається непевно. В офісі Ендрю Вайлі він зустрівся з офіцерами розвідувального відділу нью-йоркської поліції, які, на диво, тільки заспокоювали його. Деякою мірою «Пост» зробила їм послугу, казали вони. Вона настільки гучно оголосила про його перебування в місті, що коли б хтось із «поганих хлопців», за якими вони стежать, зацікавився ними, то одразу привернув би до себе увагу. Проте жодних ознак підвищеної активности. Все спокійно. «Не думаємо, що на цьому етапі хтось цікавиться вами, — сказали вони йому.

— Ми не втручатимемося у жодні ваші плани».

А до його планів входила політика навмисного перебування в публічних місцях. Більше жодних «схованок». Він їстиме в ресторанах «Бальтазар», «Да Сільвано» і «Нобу», він ходитиме на перегляди фільмів і презентації книжок, нехай усі бачать, як він розважається у «гарячих» нічних закладах на кшталт «Мумби», де Падму всі чудово знають. У деяких місцях, поза сумнівом, його сприйматимуть як такого собі «монстра» і насміхатимуться з нього, та він не знав іншого способу продемонструвати людям, що їм нема чого боятися, що тепер усе змінилося і з ним усе гаразд. Тільки живучи відкрито на очах у людей без найменшого страху, про що мають писати газети, він зменшить напругу навколо себе, яка наразі стала для нього більшою бідою, ніж небезпека,