Читати книгу - "Джозеф Антон"

(Упродовж років, які вони прожили разом, він кілька разів навідував Падминих родичів у Мадрасі. Невдовзі К.К.К. уже не виявляв невдоволення їхніми стосунками, бо не міг, як він висловився, відмовити своїй улюбленій онучці у тому що, за її словами, робило її щасливою. А «цей Рушді», зі свого боку, почав думати про родину Падми як про найкращу її половину, індійську половину, в яку йому так хотілося вірити. Особливо близько він зійшовся з молодшою сестрою її матері Нілою, яка більше скидалася на Падмину старшу сестру, ніж на тітку, а самому йому здавалося, що він тепер має ще одну сестру. Коли Падма була серед своїх родичів у Мадрасі, дуже добродушних і серйозних людей, то ставала цілком іншою людиною — простішою, менш вразливою, а поєднання простоти з її дивовижною вродою робило її просто надзвичайною. Деколи він думав, що якби він із нею міг почати сімейне життя, в якому вона почувалася б настільки безпечною, як і в цьому маленькому світі у Бесант-Наґарі, то вона змогла б назавжди стати своїм невибагливим ліпшим внутрішнім «я», і якщо б так сталося, то вони обов’язково були б щасливими. Проте життя розпорядилося інакше.)

У лондонському Національному театрі йшла «Орестея», а позаяк недоброзичливість мас-медіа трималася на тому самому рівні (вже звичні погрози вбити його, якісь невиразні голоси з Ірану на річницю фетви змушували його в тисячний раз розмірковувати над розсудливістю своїх вчинків), то йому не давало спокою питання: його також упродовж усього життя переслідуватимуть фурії, а точніше три фурії — ісламський фанатизм, газетна критика й сердита покинута дружина, а чи, може, він, як Орест, одного чудового дня візьме та й зніме прокляття зі свого дому, буде оправданий сучасним правосуддям і спокійно доживатиме свого віку?

Він саме писав роман «Лють». Йому замовили цей твір як «подарунок» для Данського книжкового тижня, і він став першим неданським письменником, якого вшанували ось таким чином. Щороку під час Данського книжкового тижня «подарунок» вручався кожному, хто робив якусь покупку в книгарні. В цей спосіб розповсюджувалися сотні тисяч примірників. Здебільшого це були невеликі за обсягом книжки, проте «Лють» виростала у повноцінний роман. Попри все, що ставалося, в його житті, роман просто просився на папір, вимагаючи права на існування з настійливістю, що майже лякала його. Річ у тому, що він працював над іншим романом -над книжкою, яка потім стала «Блазнем Шалімаром», -однак тут устряла «Лють» і на якийсь час витіснила «Шалімара» з його письмового стола.

В основу книжки лягла ідея, яка спала йому на думку, коли він тільки-но з’явився на Манхеттені, що переживав свою золоту добу — «місто кипіло грошима», пише він — а всім добре відомо, що такі «кульмінації» ніколи довго не тривають. Тож він вирішив піти на творчий ризик і відтворити час, у якому він жив, відкинувши історичну перспективу і пхаючи свого носа виключно у сучасне, себто спробувати передати словами той дух, який усе ще витав у повітрі. Якщо він схопить усе правильно, думав він собі, то читачі-сучасники, зокрема мешканці Нью-Йорк Сіті, зможуть відчути насолоду від впізнавання того часу, себто зазнають задоволення від того, що казатимуть: так, саме так воно і є, а в майбутньому книжка воскресить цей час для читачів надто юних, щоб жити в тому часі, і вони казатимуть: так, це, мабуть, так і було. Ну а якщо він схопив усе неправильно. ну тоді — хто не ризикує, той не п’є шампанського. Мистецтво завжди було ризиком, завжди творилося на межі можливого, завжди викликало в митця сумніви, і саме таким воно йому і подобалося.

По місту пересувався створений ним персонаж — схожий і водночас не схожий на нього; той чоловік мав стільки ж, як і він, років, був індійського походження, якийсь час жив у Британії, розлучений; у Нью-Йорку — новачок. Із самого початку йому хотілося сказати, що він не може і не збирається писати про місто, як про нього написав би корінний мешканець Нью-Йорка. Він напише дещо інший роман про Нью-Йорк, таку собі історію прибуття у місто. Проте буркотливість і відчуження Маліка Соланки були привнесені, аби відмежувати головного героя від його творця. Соланчине сприйняття міста, до якого він приїхав, щоб урятувати себе, — навмисно похмуре й позбавлене чарів, було ще й до комічности суперечливим; він проти всього того, за що ратує, він скаржиться на все те, заради чого приїхав. А Фурія — це втілення люті — не якась істота, що переслідує Маліка Соланку, вп’явшись йому в тім’я кігтями, а те, чого він найбільше боїться усередині свого єства.

Саладін Чамча із «Сатанинських віршів» також був спробою створити, так би мовити, своє анти-«я», й дуже дивно, що в обох випадках герої сприймаються багатьма людьми як звичайні автопортрети. Проте Стівен Дедал — це не Джойс, і Герцоґ — це не Беллоу, а Цукерман — це не Рот, а Марсель — це не Пруст; письменники, як ті матадори, завжди працюють біля самого бика й розігрують складні комбінації з автобіографіями, і все ж таки їхні творіння цікавіші за них самих. Авжеж, це всім відомо. Але відоме легко забувається. Щоб усе прояснилося, він мусив покладатися на плин років.

«Землю під її ногами» визнали переможницею у «євроазійському реґіоні» серед письменників, що претендували на Літературну премію Співтовариства. Абсолютного переможця буде оголошено в травні на церемонії вручення премії у Нью-Делі. Він вирішив їхати. Із собою він візьме Зафара і поїде. Він поверне собі Індію після стількох втрачених і деколи злосливих років. (Індійська заборона на «Сатанинські вірші», зрозуміло, залишалася чинною.)

Перед відльотом з Лондона зателефонував Віджей Шанкардасс. Делійська поліція дуже стурбована його очікуваним прибуттям. Чи не міг би він щось зробити, аби його не впізнали у літаку? Його лису голову дуже легко впізнати; чи не міг би він одягнути капелюха? Також легко впізнати його очі; чи не міг би він одягти сонцезахисні окуляри? Також його бороду