Читати книгу - "Шантарам"

хотів поглянути на зухвалого хлопчака, що вторгся в його володіння, перш ніж віддати наказ, щоб його забили до смерті. Він аж не тямився від люті. «Як ти смієш продавати квитки на моїй території? — запитав він на суміші хінді й англійської; то була погана англійщина, та він хотів залякати мене, хотів, щоб у мене склалося враження, ніби я стою перед судом.— Знаєш, скільки людей я повбивав і скільки втратив у цій війні, аж здобув контроль за чорним ринком квитків у всіх кінотеатрах цієї частини міста?» Мушу зізнатися, я перелякався: жити мені лишилося якихось декілька хвилин. Тому відкинув обачність і бездоганною англійською сказав йому: «Тоді тобі доведеться усунути ще одну перешкоду, Гулабджі, тому що у мене немає іншого способу заробити гроші, як немає і сім’ї — тож мені нічого втрачати. Якщо, звісно, у тебе не знайдеться роботи для відданого і меткого хлопчини». Він голосно зареготався, сказав, що я молодець, і запитав, де я навчився так добре говорити по-англійськи. Коли ж я розповів йому свою історію, він запропонував мені роботу. Потім, широко роззявивши рота, показав свої вибиті зуби і золоті протези на їхньому місці. Заглянути в рота Чота Гулабу вважалося великою честю, декотрі гунди навіть позаздрили мені за те, що я удостоївся такого близького знайомства з цим знаменитим ротом, та ще й під час першої зустрічі. Гулабу я сподобався і став для нього майже як син, але після тієї зустрічі у мене з’явилися вороги. Я став бійцем — кулаками й ножем, сокирою і молотком зміцнював владу Чота Гулаба на його території. То була неспокійна пора, мафіозної ради ще не було, битися доводилося і вдень, і вночі. А тут ще й незлюбив мене один Гулабів поплічник. Образившись за те, що я в таких близьких стосунках із ватажком, він зчинив зі мною бійку. І я убив його. Тоді на мене напав його найкращий друг. Довелося убити і його. А потім я убив чоловіка за наказом Чота Гулаба. І ще, і ще одного.

Він замовк, втупившись у підлогу. Потім сказав:

І ще одного.

Він повторював цю фразу в тиші, що згущувалася навколо нас, і мені здавалося, що він вдавлює ці слова в мої палаючі очі.

— І ще одного.

Я спостерігав, як він пробирається крізь завали свого минулого, його очі виблискували, аж ось він повернувся до теперішності й сказав:

— Пізно. Послухай, я хочу зробити тобі подарунок.

Він узяв замшевий згорток і витягнув з нього пістолет в кобурі для носіння на боці, декілька обойм до нього, коробку з патронами і ще одну металеву скриню. Відкинувши віко, він дістав набір для чищення зброї, що складався з мастила, графітового порошку, крихітних пилок щіточок і короткого шнура для прочищення цівки.

— Це АПС, автоматичний пістолет Стєчкіна,— сказав він, беручи в руки зброю і виймаючи обойму. Перевіривши, чи немає патрона в стволі, він подав пістолет мені.— Російське виробництво. Якщо доведеться воювати з росіянами, зможеш знайти силу-силенну боєприпасів на їхніх трупах. Зброя дев’ятимілімстрового калібру з магазином на двадцять патронів. Можна стріляти одиночними пострілами, можна чергами. Не найкращий це пістолет, проте надійний. Там, куди ми їдемо, єдина легка зброя з великою кількістю патронів — «Калашников». Я хочу, щоб відсьогодні ти носив з собою пістолет і завжди виставляв його напоказ: хоч їси, хоч спиш, хоч умиваєшся — він завжди повинен бути в тебе при боці. Хочу, щоб усі, хто піде з нами і хто нас побачить, знали, що він з тобою. Ти мене зрозумів?

— Так,— відповів я, дивлячись на пістолет у моїй руці.

— Я вже говорив тобі, що за голову будь-якого іноземця, який допомагає муджагідам, призначається певна сума. Хочу, щоб кожен, хто, можливо, пригадає про цю нагороду і захоче отримати її в обмін на твою голову, подумав би і про те, що в тебе з собою «стєчкін». Знаєш, як чистити автоматичний пістолет?

— Ні.

— Не страшно. Я покажу тобі, як це робиться. Ти повинен спробувати заснути. Ми вирушаємо до Афганістану завтра удосвіта, о п’ятій ранку. Очікування скінчилося. Настала наша пора.

Хадербгай показав мені, як чистити пістолет Стєчкіна. Це виявилося складнішим, ніж я думав: йому було потрібно добру годину, щоб ознайомити мене з тим, як обходитися з пістолетом, як доглядати і лагодити його. І досі пригадую, як хвилювавсь я тоді: ті, кому доводилося в житті мати діло зі зброєю, знають, про що ідеться,— я був п’яним від насолоди.

Без сорому зізнаюся, що цей Хадерів урок про поводження з автоматичним пістолетом Стєчкіна приніс мені більше втіхи, ніж ті сотні годин, які ми згаяли з ним на балачки про філософію. І ніколи не були ми такі близькі, як тієї ночі, коли, схилившись над моєю ковдрою, розбирали і збирали цю смертоносну зброю.

Коли він пішов, я вимкнув світло і приліг на ліжко, але заснути не зміг. Мій мозок в темноті, що наступила, був збуджений, немов від дії кофеїну. Спочатку я думав про те, що розповів Хадер. Я ніби опинився в іншому часі, уявляв Хадера молодим, дужим і небезпечним юнаком, бойовиком з мафії Чота Гулаба, гангстера з маленьким шрамом у формі троянди на щоці. Я знав і інші фрагменти історії Хадера — від бандитів, що працювали на нього в Бомбеї. Вони розповідали мені про те, як Хадербгай узяв маленьку імперію Гулаба під свій контроль, потому як цього гангстера зі шрамом убили поряд з одним з його кінотеатрів. Вони розповідали про гангстерські війни, що спалахнули в місті, говорили про мужність Хадера і його безоглядність у боротьбі з ворогом. Я знав також, що Хадер був одним із засновників мафіозної ради, яка відновила мир, поділивши території і здобич.

Лежачи в темноті і вдихаючи запахи пістолета і мастила (пахло навоскованою підлогою і вогкою білизною), я думав про те, чому Хадербгай іде на війну. Йому зовсім не обов’язково було це робити: є сотні інших людей, таких як оце я, готових померти замість нього. Пригадав його дивну променисту усмішку, коли він розповідав про свою першу зустріч з Чота Гулабом. Запам’яталося мені, якими швидкими і жвавими були його рухи, коли він показував, як чистити пістолет і користуватися ним. І я подумав: «Можливо, він ризикує життям разом з нами просто тому, що сумує за бурхливими днями своєї юності». Ця думка хвилювала мене: мені здавалося, вона таки правильна. Проте ще дужче хвилював мене