Читати книгу - "Шантарам"

За хвилю мої думки потекли в іншому напрямі: я вже мить за миттю переживав довгу ніч напередодні своєї втечі з в’язниці. Тоді я теж не стулив очей, страх заступало піднесення, а потім знову охоплював невимовний жах. Як і багато років тому, встав я з ліжка ще удосвіта, коли надворі було темно, і почав збиратися в дорогу.

На світанку ми сіли на потяг, що йшов до Чаманської ущелини. У нашому гурті було дванадцять душ, їхали ми кілька годин, та ніхто й словом не обізвався. Назір сидів поряд зі мною, майже повсякчас ми були з ним самі, але він так і не порушив кам’яного мовчання. Ховаючи очі за скельцями темних окулярів, я дивився у вікно, милуючись мальовничими краєвидами і чарівним ландшафтом.

Відрізок шляху Кветта — Чаман може служити гордістю уславленої залізничної магістралі. Кривуючи по глибоких вузьких ущелинах, дорога перетинає мальовничі гірські річки. Я раптом усвідомив, що подумки повторюю назви містечок, через які проходив наш шлях. З Кучхлага в Бостан, через маленьку річку в Яару-Карезі, потім угору на Шадизай. У Гулістані ще один підйом, потім згладжена крива за стародавнім висохлим озером в Кила Абдулла. А справжнісінькою окрасою цієї залізниці був Ходжацький тунель. Його декілька років будували англійці наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя. Його пробили у суцільній скелі, завдовжки цей тунель мав чотири кілометри і був найдовшим у цій частині континенту.

У Хан-Килі поїзд подолав низку крутих поворотів, і ми зійшли на останньому полустанку неподалік Чамана, разом з декількома місцевими жителями в закуреному одязі. Нас уже чекала екзотично розфарбована вантажівка з брезентовим верхом. Коли платформа спорожніла ми сіли у вантажівку і поїхали до Чамана, та, не доїжджаючи до міста звернули на бічну дорогу, яка закінчувалася стежкою. Навколо було декілька порослих чагарником пасовищ, де-не-де росли дерева. Ми перебували за тридцять кілометрів на північ від шосе і Чаманської ущелини.

Висадившись з вантажівки, ми зібралися у затінку під деревами, де нас вже очікувала основна група. Вперше ми були у повному складі — тридцять душ, усі чоловіки, і на мить у мене виникла асоціація з гуртом в’язнів на прогулянці в тюремному дворі. Люди здавалися міцними і рішучими, виглядали здоровими і добре підготовленими фізично, хоч багато хто з них був дуже худий.

Я зняв темні окуляри. Роздивляючись обличчя, зустрівся очима з чоловіком, який пильно дивився на мене. Йому було років із п’ятдесят, може, трохи більше, і після Хадербгая він був найстаршим у нашому гурті. Короткий сивий чуб під брунатною афганською шапкою із закругленими краями. Прямий ніс на довгому лиці з запалими щоками, поораними такими глибокими зморшками, що воно, здавалося, було порубане ножем. Під очима — важкі мішки. Театрально вигнуті брови, схожі на крила кажана, сходилися на переніссі, а особливо привертали увагу його очі — то були очі психічно хворої людини.

Коли наші погляди зустрілися, він, спотикаючись, рушив у мій бік. Пройшовши декілька кроків хисткою ходою, він сіпнувся всім тілом і пішов упевненіше, а потім побіг, зігнувшись і долаючи котячими стрибками ті тридцять метрів, що нас із ним розділяли. Забувши, що у мене пістолет при боці, я поклав руку на колодку ножа і відступив на півкроку назад. Мені був знайомий цей погляд, я бачив такі очі раніше. Цей чолов’яга хотів зав’язати бійку зі мною і, може, навіть забити мене.

Коли він підбіг до мене і заволав щось незрозуміле, десь узявся Назір — він став переді мною, загородивши йому дорогу. Назір крикнув щось йому, але той, дивлячись на мене поверх його голови, знов і знов вигукував те запитання. Назір так само гучно повторив свою відповідь. Божевільний муджагід спробував відштовхнути Назіра обома руками, але з таким самим успіхом він міг би спробувати зрушити дерево. Дужий афганець стояв, як укопаний, змусивши шаленця вперше відвести від мене погляд.

Навколо нас зібрався натовп. Назір витримав божевільний погляд чоловіка і заговорив м’якше, з прохальними нотками в голосі. Я чекав весь в напрузі, готовий вступити в бійку. «Ми ще навіть не перейшли кордон,— думав я,— а мені вже мало не довелося штрикнути ножем одного зі своїх».

— Він питає, чи не росіянин ти,— озвався Ахмед Заде, що стояв поряд зі мною.

Слово «росіянин» він вимовив з алжирським акцентом, гаркаво вимовляючи букву «р». Я побачив, що він показує на моє стегно:

— Пістолет. І світлі очі. Він думає, що ти росіянин.

Підійшов Хадербгай і поклав руку на плече шаленця. Чоловік обернувся, уважно дивлячись на Хадера, видно було, що він ладен розридатися. Хадер повторив те, що вже сказав Назір, та ще й так само заспокійливо. Я не розумів усього, що він говорив, але сенс був ясний: «Ні. Він американець. Американці допомагають нам. Він тут з нами, щоб воювати з росіянами. Він допоможе нам убивати їх. Він допоможе нам. Разом ми уб’ємо багато росіян».

Коли чоловік знов обернувся до мене, вираз його обличчя змінився так разюче, що у мене виникло почуття жалості до цієї людини, якій я був готовий всадити ніж у груди хвилиною раніше. Очі його були шалені, неприродно розширені, та несамовитість змінилася в них виразом такого горя і страждання, що мені згадалися руїни кам’яних будинків, які траплялися коло шляху. Він ще раз глянув на Хадера, і невпевнена усмішка засяяла на його обличчі, риси його ожили, наче під впливом електричного імпульсу. Він обернувся і пішов. Люди розступалися перед ним, співчуття в їхніх очах боролося зі страхом.

— Мені дуже шкода, Ліне,— м’яко сказав Абдель Хадер.— Його звуть Хабіб. Хабіб Абдур Рахман. Він шкільний вчитель, чи радше колись був шкільним вчителем в гірському селі. Він учив малюків, найменшших дітей. Коли вторглися росіяни СІМ років тому, ВІН був щасливою людиною, мав дружину і двох синів. Приєднався до опору, як і всі молоді чоловіки в тих краях. Два роки тому він повернувся з бойового завданая і дізнався, що росіяни напали на його село, використавши газ, якийсь різновид нервово-паралітичного газу.

— Вони заперечують це,— озвався Ахмед Заде.— Але в цій війні вони випробовують багато нових видів зброї, експериментальні зразки що ніколи не