Читати книгу - "Спомини"

В 1931–1935 — ректор папської Румунської колегії. У 1938–1950 pp. працював у Державному секретаріяті, вів душпастирську працю в Римській єпархії. У 1958 р. іменований титулярним архиєпископом Халкедонським; брав участь у II Ватиканському соборі. У 1967 р. іменований кардиналом, з 1968 — генеральний вікарій папи для Риму та околиць, великий канцлер Папського Латеранського університету. Помер у Римі 27 серпня 1972 р. ">[924] та кардиналом Авґустином Беа[925], головою Секретаріяту у справах християнської єдности, що відав усіма відносинами Церкви з некатоликами.

Повечерявши в готелі, ми завітали до монсеньйора Іджіно Кардінале. Він говорив по-англійськи з виразним американським акцентом — бо ж, як виявилося, виріс він у Брукліні в Нью-Йорку. В 1938 році він приїхав до Риму і в 1941–1946 роках працював тут настоятелем на різних парафіях, поки його не призначили секретарем Апостольської делегатури в Єгипті, Палестині, Трансйорданії, Аравії та на Кіпрі. В 1961-му, за папи Івана XXIII, він став головою папської служби протоколу. Він також багато писав на теми міжнародної політики Апостольського Престолу, і його фундаментальне дослідження “Le Saint-Siege et la Diplomatie” була на той час єдиною солідною й актуальною працею на тему папської дипломатії.

Я показав монсеньйору Кардінале листа з різдвяними привітаннями папі від президента Кеннеді. Після цього ми поринули у справи, пов’язані з моєю місією до Москви. Кардінале зауважив, що тепер напрочуд сприятливий час для такого почину і що треба постаратись максимально використати всі ті конструктивні тенденції, що намітилися в СРСР. Він вважав, що поразка хрущовської політики мирного співіснування матиме дуже поважні наслідки. Ті зміни, що відбувались останнім часом у Радянському Союзі, зокрема в плані відходу від колишнього авторитаризму, слід було всіляко заохочувати. Можливо, казав він, було б варто, щоб Церква мала якесь представництво в Радянському Союзі, звичайно ж, під умовою, що релігійна ситуація в СРСР справді поліпшиться.

Монсеньйор Кардінале наголосив, що мою місію слід тримати в цілковитому секреті. Він пояснив, що коли інформація про неї вийде назовні, то всім сторонам доведеться, певніш за все, заявити, що ніякої місії ніколи не було.

Відповідаючи на моє питання про здоров’я понтифіка, монсеньйор Кардінале під секретом розповів, що хвороба Святого Отця — це не тимчасове нездужання, як про це писали деякі газети, а небезпечна й болісна недуга. По папі було видно, що він тяжко страждає, а проте наближені до нього люди були вражені наполегливістю, з якою він продовжував виконувати свої обов’язки.

Перш ніж я пішов, монсеньйор Кардінале сказав, що вранці заїде по мене до готелю й відвезе мене у Ватикан на зустріч з архиєпископом дель’Аква.

Наступного ранку монсеньйор Кардінале склав мені компанію за сніданком, а тоді ми поїхали у вимощений здоровенними каменями двір собору св. Петра. Машина ледь проїхала вузькою вуличкою, затиснутою між масивними кам’яними стінами, і опинилася у внутрішньому дворі Ватикану. Ми зайшли в одну з багатьох брам і піднялися ліфтом на четвертий поверх. Кабінет Кардінале був у крилі, яке займало ватиканське Міністерство закордонних справ, а шлях до нього пролягав через широку відкриту колонаду з високими склепіннями, з якої був прекрасний вид на двір. Лучасте склепіння було оздоблене фресками всесвітньовідомих художників, однак під дією природних стихій розписи вицвіли й облущилися. Коли я звернув на це увагу монсеньйора Кардінале, він зітхнув і завів мову про те, як важко захистити фрески від атмосферного впливу. Він зазначив, що не існує способу навіть приблизно оцінити вартість розписів і розмір шкоди, яку завдала їм негода.

Кардінале сказав, що папа планує взяти участь у короткій церемонії канонізації, що відбудеться перед засіданням Вселенського собору, і що я теж, якщо хочу, можу бути присутнім. Я відповів, що було б шкода пропустити таку нагоду.

“У такому разі, — сказав монсеньйор Кардінале, — облишмо поки що нашу розмову й ходімо до собору, де вже починається відправа”. Нам треба було поквапитися. Кардінале провів мене чорним ходом, потаємними, тьмяно освітленими коридорами — такими вузькими, що доводилося йти один за одним. Кардінале йшов першим, — його плащ-каппа аж розвівався на вітру, кроки відлунювали дивною луною, і я мимоволі відчував себе героєм старосвітського фільму жахів. Ми промчали крізь кілька приватних каплиць і врешті опинились перед невеликими дверима, що вели в одну з ніш усередині Петрового собору, неподалік того сектора, де я мав зайняти своє місце.

Під склепінням собору зібралося понад десять тисяч чоловік. Навпроти мене сиділи кардинали в усій пишноті свого облачення, а за ними в кілька рядів — єпископи в пурпурових мантіях. Поряд зі мною стояла невелика шеренга монахів-домініканців. Я почув, як із другого кінця собору піднявся гул, що, наростаючи, прокотився вперед. То з’явився папа, якого несли на троні-паланкіні. В міру того, як папа наближався допереду, лунали нові й нові хвилі овацій. Коли процесія проходила просто переді мною, я міг виразно бачити обличчя папи. З усмішкою на обличчі він благословляв вірних по обидва боки від нього.

Далі йшла пишна, барвиста процесія, яку очолювали кардинали в повному церемоніяльному облаченні. Після всього цього коротка церемонія канонізації виглядала доволі блідо. По її завершенні мене провели назад у кабінет монсеньйора Кардінале.

Кардінале повідомив, що його зверхник, архиєпископ дель’Аква чекає на мене. Архиєпископ, кремезний чоловік років