Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

De re metallica

У 1556 р. у світ виходить De re metallica (Про гірництво та металургію) Агріколи, summa всіх знань, потрібних для того, щоб займатись гірничодобувною справою. Одна з цілей De re metallica — показати світові цінність мінералогії як дисципліни, вартої поваги, а не лише як практичного заняття. Агрікола має на думці ще одну практичну мету — надати тим, хто так чи інакше працює в копальнях, путівник у їхній діяльності. Окрім порад, як знайти поклади металів, у творі міститься детальна інформація, що комплексно розкриває видобувну діяльність. Як у праці про анатомію Везалія, ілюстрації у De re metallica виконують найважливішу функцію, узагальнюючи весь текст. Використовуючи точні гравюри, Агрікола описує різні види жил, механізми для викачування води з шахт, технології спорудження тунелів і порядок усунення шлаків та обробки металів. На багатій інформаційній ниві він насправді систематизує всі знання про гірничодобувну галузь, а не показує нові техніки та відкриття. Вивчення класиків, яке Агрікола завжди вважав доповненням до своєї наукової діяльності, спонукає його реформувати мінералогічну термінологію, взявши за основу порівняння класичну традицію, поточну німецьку термінологію та безпосередні спостереження в копальнях. Агрікола відкриває численні мінерали та дає їм назви, визначивши аж сім мінералів, у складі яких є срібло, впроваджує технології, які тривалий час використовуються для розділення та очищення металів: процес, який він винайшов для розділення срібла й міді методом рафінування та окиснювального плавлення, довго застосовувався в Німеччині.

Мінералогія

як наука

Стійкість

магічних

вірувань

Тісний зв’язок теоретичної і практичної науки та наголошення на безпосередньому спостереженні за природою є беззаперечною інновацією у творі Агріколи. Утім, його переконання є переплетінням інновацій та традиційних поглядів. Те, що він засуджував алхімію, тісно пов’язане з його ревною прихильністю до Арістотелевого вчення, яке відокремлює витвори природи від виробів ремісництва.

Вивчення технологій видобування корисних копалин супроводжується легковір’ям — спільною рисою багатьох натуралістів доби Відродження, через яку він вірить в існування фантастичних створінь, котрі буцімто мешкають у копальнях, звірів, що мешкають під землею, та так звану virgula divinatoria, палицю, яка наділена надзвичайними можливостями показувати, де є поклади мінералів.

Див. також: Природнича історія, с. 470;

Леонардо — вчений, с. 503

Антоніо Клерікуціо

Протягом Чинквеченто двори утверджуються як справжні центри культурного виробництва, і завдяки меценатству монархів вони перетворюються на місця активної діяльності медиків, науковців та інженерів. Інтерес правителів до картографії та навігації, а також медицини й алхімії стає одним із головних імпульсів у занятті наукою.

Наукове меценатство

Дослідження

і політика

У XV–XVI ст. двори чимраз більше відіграють роль центрів створення культурних витворів, перетворюючись на місця, де збираються не лише митці та письменники, а й філософи, медики та науковці. Меценатство — невід’ємна складова влади монарха і водночас один із головних факторів, які сприяють поширенню наукових знань. Так двори правителів перетворюються на привілейовані осередки розповсюдження нових наукових ідей та наукових практик, які часто відкидають в університетах. Передовсім Габсбурги, зокрема Рудольф ІІ (1552—1612), надають свою протекцію натуралістам, медикам та астрономам. В Італії меценатство у науці переважно характерне для Тоскани, де Медічі особисто виявляють інтерес до точних та окультних наук. Меценатство поширюється зі сфери мистецтва у наукову в Римі та менших містах у Центрі та на Півночі Італії (штибу Урбіно та Феррари). В Іспанії та Португалії механізм розвитку меценатства тісно пов’язаний із мандрівками та експедиціями, які потребують кваліфікованих картографів і мореплавців. У Англії рід Тюдорів, зокрема Єлизавета І (1533—1603), є заступниками математиків та географів, чия діяльність спрямована на посилення влади англійців на морях. У Франції, за підтримки Генріха ІІІ Валуа (1551—1589), процвітає Академія поета Жана Антуана Баїфа (1532—1598), де точаться філософські та наукові дискусії, зокрема й  щодо космології Коперника.

У Центральній Європі та Данії

Німецькі правителі вирізняються передовсім тим, що надають протекцію, зокрема послідовникам Парацельса (1493—1541), котрих натомість у більшості університетів суворо засуджують за їхні погляди. Перша хвиля поширення руху парацельсіанців була б нездійсненною, якби не палка підтримка при дворах: вони (а при багатьох дворах і алхіміки) знаходять у правителів щедру фінансову підтримку, яка дає їм можливість публікувати свої твори, а часто навіть створювати власну лабораторію. При дворі Отто Генріха, герцога Пфальцу-Нойбурга, згодом курфюрста Пфальцу, гостинно приймають Адама фон Боден­штайна (1528—1577), одного з перших послідовників Парацельса, і Александра фон Зухтена (1520?—1590?), що написав відомий трактат про сурму. Ще одним заступником парацельсіанців був Август I, курфюрст Саксонії, при дворі якого провадив діяльність Йоганн Міхаель Токсіт, за чиєю редакцією видавали