Читати книгу - "Холодна Гора"

Кожен чекіст знав, що в’язні невинуваті стосовно висунутих проти них звинувачень. Так само кожен історик, журналіст, архівіст, партійний агітатор знали, що вони є малими гвинтиками в апараті потворної фальсифікації. Але ні чекісти, ні фальсифікатори історії не викривали один перед одним правдивого характеру своєї праці. Змова мовчання пов’язувала найвіддаленіших виконавців «великої чистки» та фальсифікаторів історії з центром репресій і брехні — з самим Сталіним.

Однак, легше виховати методом натяків репресивний апарат типу ДПУ, аніж політичну партію. Раз у раз якийсь молодик з наївності чи з любові до правди зривав змову мовчання. Його вихованням тоді починало займатися ДПУ.

Мій партійний секретар Кузнєцов мав 26 років. Він був одним із тих наївних, які необережно заблукали в історію партії. У перебігу півторарічного слідства, в якому йому інкримінували шпигунство й терор, він зрозумів свої справжні злочини. Часто цитував Леніна й не завжди до місця.

Він говорив мало, за що я йому був вдячний. Роками я детально розпитував кожного нового в’язня, якого зустрічав, з метою відтворити загальну картину того, що сталося. Тепер я вже був певен того, що дуже добре зрозумів ідею, якою керувався Сталін, коли починав «велику чистку» і як цей гігантський процес вийшов з-під його контролю. Мене вже більше не цікавили долі окремих людей — вони вже не могли щось додати до того, що я знав. Я віддавав перевагу читанню. Кузнєцов був товаришем без претензій. Лише вечорами ми про щось розмовляли.

Я зрозумів, що він знав про світову ситуацію менше, ніж я. Навіть не чув про пакт Молотова-Ріббентропа. Я, було, полишив свою гадку про те, що почалася війна, оскільки не трапилося нічого такого, що її підтвердило б.

І тоді через тиждень з’явився в камері третій. Був це башкир з Уфи. Великий, кістлявий, трохи похилений. Говорив російською злим, хрипким голосом. Був свого часу народним комісаром робітничо-селянського контролю в башкирській республіці. До революції пас овець. По дорозі з Уфи до Москви йому до рук випадково потрапила газета. Можливо, він їхав разом із людьми, які поверталися з таборів до Москви й читали газети. Він нам розповів, що вибухнула війна. Що Радянський Союз і німці поділили Польщу, що німці знаходяться в стані війни з Францією та Англією і тому подібні уривки інформації. Я не вірив жодному його слову, настільки неймовірною здавалася ця інформація про спільні акції Радянського Союзу та гітлерівської Німеччини. Та й сам він справляв враження людини не зовсім нормальної.

Але вже через три дні його інформація знайшла підтвердження.

Відчинилися двері й до камери зайшов новий в’язень. Було видно, що його недавно було арештовано, бо він був загорілий та ще в таку пору року. Він виявився радянським дипломатом у Гонконгу. Його було викликано телеграмою Молотова й арештовано негайно після приземлення літака на радянській землі. На початку своєї книжки я описав, якою сенсацією була для нас його поява. Такою ж самою сенсацією для нього були наші розповіді. Багато років він провів за кордоном, мабуть, чув про великі процеси і мав про них своє власне уявлення. Чув також про численні арешти серед своїх приятелів, товаришів та родичів. Але чув він про це все здалеку, дійсного ж образу цієї акції він ніколи не створював. Він погоджувався, що люди у великих процесах були невинуватими. Але те, що арештовано мільйони напевно невинуватих людей, переходило межі його уяви.

Зайшов він до нашої камери зовсім не будучи психологічно до всього готовим і на першому ж допиті зіткнувся з брутальною брехнею.

Дипломат приніс нам докладні відомості про розвиток політичних подій, які довели до війни, та про ситуацію на фронтах. Я був щасливим. Німецький фашизм навис над Європою як скеля. Тепер ця скеля почне падати і свобода повернеться до середньої Європи. Я знову побачу свій край. Я вирішив після мого звільнення та ймовірної депортації податися через Швецію до Англії. Був переконаний, що всі мої соціалістичні друзі подалися до армії західних держав, до боротьби проти Гітлера. Я збирався півроку відпочити і потім приєднатися до них.

Я ніколи не вірив у можливість повалення фашизму в Німеччині без війни, в усякому разі за нашого покоління. Підсвідомо я завжди очікував війни, але ніколи не вважав, що Гітлер настільки дурний, щоб втягнути себе у війну. Взагалі кажучи, диктатори завжди були боягузами. Вони починають воювати лише тоді, коли немає великого ризику: анексія Австрії, захоплення Судетів, окупація Праги.

Ймовірно, Гітлер, незважаючи на англійські гарантії, сподівався, що напад на Польщу не викличе світової війни. Всупереч очікуванню, Франція та Англія відповіли оголошенням війни, але воювати не починали, французькі літаки не атаковували німців цілих 18 днів, тоді як «люфтваффе» нищила опір польської армії. Я боявся, що Захід може піти на поступки Гітлерові.

Я виразно бачив позицію Сталіна. Хай Європа взаємно винищує себе, він зачекає, а потім, спираючись на свою свіжу і не пошкоджену армію, буде диктувати Європі свої умови миру. Під кутом зору ленінської теорії не було нічого поганого в тому, щоб використати протиріччя в капіталістичному таборі. Але мене дуже дивувала позиція радянської преси щодо цієї боротьби. Я розумів би нейтралітет з виразною симпатією до Заходу. Але ж, насправді, мало місце зовсім протилежне. Партія в Москві видала пресі наказ стати на боці німців. Англію та Францію таврували з позиції Геббельса як плутократії, що проводять імперіалістичну агресію проти Німеччини. Уже це було відходом від ленінських принципів. Я тоді не міг передбачити розвитку політичних подій і боявся, що війна скоро скінчиться компромісом Гітлера з західними державами.

У розмовах з башкиром я познайомився з невідомими мені новими аспектами радянського життя. Він розповідав про те, який вигляд мала дача, яку він отримав від уряду маленької