Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Маєте на те підстави, клянуся відтятими цицьками святої Агафії! Це грішний світ, і рідко коли в ньому ви знайдете щось добре.

— Це злецька провінція, оце точно.

— Та як вам сказати, — вів далі Совтер, — усього лише минулого місяця, чи то вже позаминулого, прийшло тут до мене одне паруб'я, молодик, що мешкає на півдні округу, прийшов до кузні, де моя контора — я, знаєте, ще й ковальством промишляю, — отож він прийшов та й каже мені: «Пане Совтер, — мовить він, — мені потрібен правник». «Клянуся лобковими вошами святого Гульдріка! — кажу я. — Що ти зробив, що тобі знадобився правник?» «Містер Совтер, — каже він, — я молодий і дурний, отакий уже я, — каже він, — я жив як тринькало, бігме, і заліз у борги». «Ну, що ж, — кажу я, — клянуся пустим капшуком Еґідія, я не даю в борг, синку». «Та ні, сер, — каже він, — річ у тім, що мої кредитори так напосілися на мене, що я вже було думав, що мене прив'яжуть до ганебного стовпа, то що я ото зробив? Я поквапився звернутися до Морріса Буна, отого лихварського сина Содому». «Клянуся пальцями святого Петра, хлопче, — кажу я, — невже ти так і зробив?» «Зробив, — мовить він, — я пішов до Морріса Буна і кажу йому: „Моррісе, мені потрібні гроші“, — так і сказав. Отож Морріс позичив мені на своїх звичайних умовах: щойно мої борги буде сплачено, я маю віддати себе йому на поталу для отих його скотських забав». «Дурень ти матуринський!» — вигукнув я. «Так і є, — каже хлоп. — Я владнав усі свої борги, а Морріс чекає тепер своєї втіхи». «Синку, — кажу я тоді, — молися святому Ґільді, бо я тобі не можу допомогти». «Ви мусите, — каже він, — я вірю у вас». «Тут потрібно дещо більше, ніж віра», — кажу я. «У мене є не тільки віра, — каже він. — Я поставив на вас гроші». І я тоді спитав, як так сталося? А він і відповів: «Я побився навзаклад зі старим Моррісом, що ви виплутаєте мене з цієї халепи». «Хай захищає тебе свята Димфна, — кажу я. — І що ж ти поставив?» «Якщо ви витягнете мене, — каже він, — Морріс знову заплатить мені стільки ж, скільки позичив раніше, і ці гроші ваші, коли мене порятуєте. Якщо ні, то тоді Морріс заприсягся, що зґвалтує нас обох в пень і в каглянку». «От негідник! — кажу я. — Невже саме так ти мусив вплутати мене в цю свою брудну оборудку?»

— Отож нічим не можна було зарадити, — зітхнув Совтер. — Наступного дня той хлоп повернувся разом із тим лихварем Моррісом, що йшов за ним назирці. «Спасіть мене!» — каже хлопець. «Спасай себе сам, — каже Морріс, оглядаючи мене з голови до п'ят. — Я хочу платню, про яку ми домовилися». Але й я від учора не бив байдики, отож і сказав: «Стривайте, пане, клянусь іклом Аполлонії! Притримайте своїх коней! Яку суму ви позичили оцьому гультяю?» «Тисячу двісті фунтів дур-зілля», — каже Морріс. «А з якою метою?» «Щоб сплатити його борги», — каже Морріс. «А на яких умовах?» — «Що як тільки його борги буде сплачено, він мій, коли мені тільки того заманеться цього місяця». «Ну, що ж, тоді, — кажу я, звертаючись до хлопа, який ледь не наклав у штани від страху, — справу закрито, клянуся свічним ківшиком Луції: пильнуй тільки, щоб ніколи не повернути йому оті його дванадцять сотень фунтів». «Як так?» — запитав хлопець, а за ним і Морріс. «Ну, як же, клянусь окулярами Фрідоліни, — кажу я, — хіба ви не бачите? Якщо ти йому не заплатиш, то маєш борги, а доки ти ними обтяжений, ти не мусиш іти до Морріса. Річ у тім, що доки ти в боргах, ти вільний!»

Клянуся подагрою святого Вульфґанґа, панове, скажу вам, що, почувши це, старий Морріс здійняв галас, бо я таки обкрутив його, та й так, що не підкопаєшся, а він — чоловік свого слова. Він заплатив отому молодому голодранцю ще тисячу двісті фунтів і вигнав його з прокльонами; але що більше він над тим думав, то більше забавляв його мій викрут, поки, кінець-кінцем, ми так розреготалися, що аж сльози повиступали на очах. Але стривайте, клянусь лососем Кентіґерна, що ж я ото хотів довести?

— Що в людях немає нічого, опріч віроломства, — мовив Ебенезер. — Втім, той хлопець не був злецьким, як не були й ви, рятуючи його.

— Ха! Мало ви знаєте! — засміявся Совтер. — Моєю справжньою метою було не врятувати хлопа, а показати старому Моррісу, що і я лисом підшитий, позаяк він багато разів брав гору наді мною. А щодо хлопаки, то клянуся патерицею Вульфстана, він так ніколи мені й не заплатив, а сам забрав той квит на тютюн і, поза сумнівом, повіявся кудись із курвами. У людях мало доброго. — Він зітхнув. — Та ось бодай отой відшкодівник, що цієї хвилини сидить у мене в човні…

— Ні, досить! — вигукнув Ебенезер, стискаючи голову в руках. — На що мені здалися ці подальші оповідки? Зараз мені потрібен тільки пістоль, щоб покласти кінець моїм мукам.

— Гай-гай, клянуся псицею святого Роха! — пирхнув Совтер. — Це лише мінливий путівець життя, що стелить раз конюшину, а раз будячину. Робіть переходи, несучи один день за раз, і за десять років ви досі будете десь спати, викладати своє нутро обідом і патичити якусь дівку від Адріана до святого Іва.

— Легко давати поради, — мовив поет, — але вже цього дня я голодуватиму, бо в мене немає за що купити їжі й немає куди йти.

— Мис Кука на відстані лише декількох годин під вітрилами вниз по річці. Якби я пройшов пів світу, щоб дістатися одного місця, клянуся святим Етельбертом, я б не поспішав пустити собі кулю в лоба, так і не глянувши на нього!

Ця пропозиція дуже здивувала Ебенезера.

— Мій слуга чекає мене там, — мовив він у задумі, — і моя… моя суджена також, я сподіваюся. Бідолашна Джоан і відданий Бертран! Що вони подумають про мене. — Він вхопив Совтера за руку. — Ви гадаєте, що цей суціга Сміт вижене їх геть?

— Ну ось, клянусь жорном Пірана, — сказав Совтер. — Ви гніваєтеся, а гнів завжди був добрими ліками од розпачу. Я не знаю нікого, про кого ви оце говорите, але певен, що ніхто їх там у