Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Ебенезер похитав головою.

— Але навіть у цій останній маленькій радості мені буде відмовлено, бо в мене немає за що найняти човна.

— Ну, що ж, клянуся ліхтарем Гудули, тоді вам треба їхати зі мною, — сказав правник і пояснив, що має намір відплисти до Молдену того ж таки ранку і Лауреата будуть раді мати на борту замість баласту. — У мене там є одна справа до пана Сміта, — сказав він, — і я маю доставити йому слугу, якого оце купив сьогодні вранці за безцінь.

Ебенезер пробурмотів якісь слова вдячності; насправді ж він ледь міг стежити за тим, що каже Совтер, бо його гарячка ставала дедалі дужчою з кожною хвилиною. Коли вони полишили заїзд і попростували до пришибу неподалік, він бачив усе довкола неначе очима пияка.

— …такий сварливий, що ви такого ще не бачили, — почув він слова Совтера, коли вони підійшли до пришибу. — Клянеться мишоловкою Ґертруди, що він ніякий не відшкодівник, а продавець слуг із Телботу і що він жертва чиєїсь страшелезної витівки.

— Мені щось не по собі, — зауважив Лауреат. — Достоту, я щось зле почуваюсь.

— Я вже вдосталь наслухався всіляких дотепних історій від таких відшкодівників, — вів далі Совтер, — але клянуся мотузкою святого Томи, якщо цей не заткне їх усіх за пояс! Що й казати, чи ви повірите в те…

— Це, напевно, оте звикання, — обірвав його Ебенезер, хоча не можна було напевне сказати, до кого він звертається — до Совтера чи до себе.

— Із вами все буде гаразд, полежите якийсь день у ліжку, — сказав правник. — То от що я хотів сказати, ні, не туди: мій човен — це отой маленький шлюп ондечки біля стовпа; я збирався сказати, що цей вайло стверджує, що його звати…

— Том Тейло! — проревів голос зі шлюпа. — Том Тейло з округу Телбот, щоб тобі повилазило, і ти знаєш це так само, як і я, Діку Совтер!

— Клянуся гольником святого Себастьяна, ти тільки послухай, як він біснується! — захихотів Совтер. — Однак його ім'я написано на контракті про найм, і кожен може те бачити: це Джон Макевой, ясно як день, з лондонського Паддлдоку.

Ебенезер міцно вхопився руками за палю, щоб не впасти.

— Це мені мариться!

— Еге ж, клянуся пропасницею святої Пернели, ти щось сам не свій, — визнав адвокат.

— Ти добре знаєш, що я ніякий не Макевой! — загорлав чоловік на човні. — Макевой — це той негідник, що мене ошукав!

Зосередивши свій погляд на шлюпі, Ебенезер побачив скаржника, який був прикутий за руку до планшира. Його волосся було руде, так само як і борода, але навіть своїми гарячковими очима, у яких усе пливло, Ебенезер бачив, що то був не Джон Макевой, якого він боявся зустріти. Він був надто старий, це одне — років уже за сорок, і то щонайменше, і надто товстий: ціла гора плоті, вдвічі товстіший за Бена Олівера, і його вповні можна було назвати найогряднішою людиною, яку поетові доводилося коли-небудь бачити.

— Це не Джон Макевой, — вирік він, доки Совтер допомагав йому зійти на шлюп.

— Ага, мерзотнику! — заволав в'язень. — Навіть цей худючий бідака визнає це, котрому ти, поза сумнівом, сунув куку в руку, аби він лжесвідчив проти мене!

Він обернувся до Ебенезера і жалісно мовив:

— Мене двічі скривдили, сер: цей Совтер знає, що я ніякий не Макевой, але він заволодів паперами, що дісталися йому майже задарма, і збирається довести цей обман до кінця!

— Тьху, — відказав Совтер і наказав своїй залозі, що складалася з двох людей, вирушати в путь. — Я зійду вниз, бо мені треба скласти деякі папери, — сказав він Ебенезеру. — Можете розташуватися в каюті, як вам буде зручно, доки ми дістанемося мису Кука.

— Благаю вас, вислухайте мене, — став просити слуга. — Ви вже знаєте, що я не Джон Макевой; либонь, ви повірите, що це несправедливість.

— Це не таке вже й рідкісне ім'я, — пробурмотів Ебенезер, посуваючись до каюти. — Визнаю, що Джон Макевой, якого я колись знав, має так само, як і ви, руде волосся, але він був стрункий, увесь вкритий ластовинням і молодший за мене.

— Це він і є! Заради Христа, Совтере, невже ти й далі розігруватимеш цей жахливий фарс? Цей добродій точно змалював тобі чоловіка, що продав мене!

— Клянусь Давидовим пореєм, чоловіче, — мовив роздратовано Совтер. — Ти зможеш подати скаргу до суду того ж таки дня, коли дістанешся мису Кука, якщо вже так хочеш. До того часу ти — Джон Макевой, і я купив твої папери чесним шляхом. Розкажи-но пану Куку про свої негаразди, якщо він хоче те послухати.

Сказавши це, він зійшов униз, а вслід йому посипалися прокльони, що їх викрикував в'язень, однак Ебенезер, щойно корабель колихнувся на хвилях, відчув себе ще гірше, ніж будь-коли в житті, окрім хіба що перебування на «Посейдоні» під час шторму біля Канарських островів, і був змушений залишитись і страждати, припавши до леєра з підвітряного боку.

— Цей Макевой, — мовив він через силу. — Просто неймовірно, щоб він був саме тим, кого я знаю, оскільки мій перебуває в Лондоні.

— Та і мій був там, ще шість тижнів тому, — сказав товстун.

— Але ж мій не торгує слугами!

— Та й мій не торгував, до вчорашнього вечора: це я продаю відшкодівників і цим заробляю на прожиття, але цей проклятущий ірландець з допомогою Совтера підступно мене обдурив!

Ебенезер похитав головою.

— У це неможливо повірити! — Однак він знав чи вірив у те, що Джоан Тоуст приїхала до Меріленду — з причин, про які він міг тільки приблизно здогадуватися — і що також тоді, коли він мав вирушати з Лондона, Джон Макевой уже декілька днів не мав жодних відомостей про свою коханку. — Якби ж то, заради Бога, я мав ясну голову, щоб подумати над тим, що це все значить!