Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

убивають, а це абсолютно інакший досвід. А самому вбивати —

поготів. У цьому питанні вона його обігнала.

— Гайда, — промовила вона. Кортес кліпнув на неї очима.

В них стояли сльози, рівномірно обхопивши всю склеру й не

здатні від неї відірватися. — Сюди. Я вас проведу.

Кортес подякував.

Двоє охоронців змотували мертву інженерку скотчем. Куля

влучила їй вище правого ока, і тепер над ним напнулася

півсфера крові, що здригалася, але більше не росла. Жінка вже

не спливала кров’ю. «Вона була ворогом, — думала Кларісса, але

виходило незвично. Неначе вона приміряла жакет, намагаючись

зрозуміти, чи він їй підходить. — Вона була ворогом. Вона

заслуговувала на смерть навіть попри руде волосся, як в Анни».

Думка їй розради не принесла.

У туалеті Кортес умився й обтерся серветками, які потім

викинув у переробку. Кларісса подумки подалася за ними

в дробарку й далі в надра корабля. Вона знала, як це працює на

«Серізьє» або на «Прінсі». Тут можна було тільки уявляти.

«Ти намагаєшся відволіктися, — промовила якась менша часточ ка її. Думка одразу матеріалізувалася в слова. Не зовні, не від

когось іншого. Частина її самої промовляла до решти. — Ти

намагаєшся відволіктися».

«Від чого?» — здивувалася собі Кларісса.

— Дякую, — промовив Кортес з уже значно знайомішою

посмішкою. Таким вона бачила його в телевізорі. — Я знав, що

ми можемо зустріти тут якийсь опір. Але я не був до цього

готовий. Духовно я не був готовий. Це мене здивувало.

— Усе влаштується, — промовила Кларісса.

Кортес кивнув. Йому було приблизно стільки ж, скільки і її

бать ку. Вона спробувала уявити Джулса-П’єра Мао в крихітній

кімнатці, заплаканим через смерть інженера. І не змогла.

Узагалі не могла його собі тут уявити. Не могла сформувати його

конкретний образ тут. Усі її враження про нього полягали в його

владі, його розумі, всеосяжній поважності. Фізичні деталі

значення не мали. Кортес поглянув на себе в дзеркало, поправив

вираз обличчя.

«Він збирається померти, — подумалося їй. — Він збирається

приректи себе й усіх інших на цьому кораблі на смерть. Без

шансів на допомогу, тут, у темряві, тільки тому, що вважає свій

задум правильним і шляхетним». Так ось що напоумився

зробити Ешфорд. Вона пошкодувала, що раніше не говорила

з ним подовгу, коли вони обоє сиділи під замком. Тоді би

розібралася в ньому, в тому, ким він був. Навіщо йому хотілося

померти за неї. Ба більше, навіщо йому хотілося вбивати. Може, це голий альтруїзм і шляхетність. Може, страх. Або скорбота.

Поки він займався тим, що мусив робити, питання навіщо в неї

не виникало. Але раптом Кларіссі стало цікаво. Вона нарешті

зрозуміла, навіщо вона тут опинилася. Спастися самій. Померти

за ідею й виправити все, що накоїла.

«Ти намагаєшся відволіктися».

— …правда ж? — запитав Кортес. Він зажурено й спокійно

всміхався, і вона анітрохи не розуміла, про що той говорив.

— Мабуть, — проказала вона й відштовхнулася від одвірка, даючи йому простір на вихід. Кортес підтягнувся за поручні, намагаючись триматися головою в бік стелі, а ногами — до

підлоги. Хоча пересуватися повзком уздовж стін було би, мабуть, безпечніше й ефективніше. Люди, які виросли за

нормальної сили тяжіння, робили це інстинктивно. І Кларісса

помітила таку особливість тільки тому, що сама робила інакше.

Простір був простір. Ні тобі верху чи низу, підлоги, стіни чи

стелі. Думала, їй запаморочиться, але нудота так і не прийшла.

— Ви ж розумієте, що в цьому немає сенсу.

Кортес усміхнувся й питально нахилив голову.

— Якщо ми всі приносимо жертву, то яка різниця, коли саме, —

пояснила Кларісса. — Вона нас випередила. Ми підемо трохи

згодом. Та й чи підемо ми до вівтаря охоче, теж не має значення, правда? Найголовніше — це зруйнувати Кільце, щоб на тій

стороні всі жили в безпеці.

— Так, маєш рацію, — проказав Кортес. — Дякую, що нагадала

про це.

У сусідній кімнаті пролунав сигнал тривоги, й