Читати книгу - "Лабіринт"

— Нічого в їхнім житті не змінювалось, аж поки не настав Великий піст перед Великоднем після тринадцятиріччя Саже, коли Хариф сповістив хлопцеві, що його запрошують до маєтку П’єра-Роже Мірпуа, щоб він там розпочав навчання молодого рицаря.

— А як це сприйняла Алаїс?

— Вона була рада за нього. Саме про це Саже мріяв усе своє життя. У Каркассоні він спостерігав, як зброєносці начищали чоботи та шоломи своїх господарів. Інколи Саже потайки пробирався, щоб подивитися самі рицарські бої і турніри. Рицарське життя було недоступним для людини його становища, але хлопчик завше мріяв про те, що колись зможе їздити під власним гербом. Тепер у нього, здавалося, з’явилася дійсна нагода довести самому собі, що він зможе справдити свою мрію.

— То він поїхав?

Беяр кивнув.

— П’єр-Роже Мірпуа був вимогливим, але справедливим керівником, він мав репутацію гарного наставника для своїх хлопців. Було важко, однак Саже виявився розумним хлопцем, швидко все схоплював, а також дуже старався. Він навчився добре володіти списом і влучно поціляти в мішень. Хлопчик навчився вправлятися зі своїм мечем, булавою, ланцюгом, кинджалом, а також їздити у високому сідлі.

Певний час Еліс споглядала Беяра, який знову дивився вдалечінь поверх гір, і вже вкотре думала про те, наскільки ці давні люди, у компанії яких письменник провів більшу частину свого життя, стали для нього реальними, з плоті і крові.

— А що тим часом робила Алаїс? — спитала вона.

— Поки Саже був на навчанні в обійсті Мірпуа, Хариф почав навчати Алаїс обрядам й ритуалам Noublesso. Доти Алаїс уже прославилась як цілителька і просто мудра жінка. Було лише кілька душевних і тілесних хвороб, які вона не могла вилікувати. Хариф відкрив її багато знань про зірки, а також про те, з чого складається світ, утаємничив її у стародавні вчення своєї землі. Алаїс знала, що Хариф мав глибшу мету: він готував її, а також Саже (тому й відправив його подалі) до їхнього завдання.

Тим часом Саже мало думав про селище. Деякі незначні новини про Алаїс приносили пастухи та священники, але сама вона не відвідувала хлопця. Через свою сестру Оріану Алаїс стала вигнанкою, за голову якої призначили поважну винагороду. Хариф надсилав Саже гроші на кольчугу, бойового коня, меч. Коли хлопця посвятили в рицарі, йому було лише п’ятнадцять. — Беяр завагався. — Невдовзі він пішов на війну. Ті, хто раніше кинувся на бік французів, сподіваючись на милосердя, зрадили власну присягу. Серед них був і граф Тулузький. Цього разу, коли граф покликав свого сеньйора Педро II Арагонського, той прийняв пропозицію і взяв на себе відповідальність. У січні 1213 року вони спільно з графом Фуаським рушили на північ, їхні сили були достатні, щоб неабияк зашкодити доти виснаженому війську де Монфора.

У вересні 1213 року дві армії нарешті зійшлися в герці поблизу Мюре. Педро був сміливим вояком і гарним стратегом, але атака не вдалася, його вбили якраз у розпалі битви. Військо Півдня залишилося без свого очільника.

Беяр помовчав.

— Серед тих, хто захищав наші землі та відвойовував незалежність, був і каркассонський рицар Гільєм Дюма. — Беяр знову затих. — Він добре виконував свій обов’язок. Люди любили його й тяглися до нього.

У голосі Беяра з’явилися дивні нотки — захоплення і ще чогось, чого Еліс не могла збагнути. Перш аніж вона спробувала на цьому зосередитися, Беяр промовив:

— На двадцять п’ятий день червня 1218 року вовка зарізали.

— Вовка?

Письменник підняв руку.

— Пробач мені. У тогочасних піснях, наприклад, у «Canso de lo Crosada»[184], де Монфор відомий під прізвиськом «вовк». Його вбили підчас облоги Толози. Йому на голову впав камінь із катапульти, якою, за переказом, орудувала жінка. — Еліс не могла втриматися від посмішки. — Люди де Монфора відвезли його назад до Каркассони і поховали за північними звичаями. Серце, печінка і шлунок зверхника були відправлені до Сен Серні, а тіло до Сен-Назера, й там поховані під могильною плитою, яка тепер висить на стіні південного трансепта базиліки. — Він помовчав. — Можливо, ти помітила його, відвідуючи Ціутат?

Еліс раптом почервоніла.

— Я... я не змогла примусити себе зайти до собору, — зізналася вона. Беяр швидко глянув на неї, але більше нічого не сказав про камінь.

— Син Симона де Монфора Аморі замінив батька на бойовищі, але він не був таким гарним воєначальником, як Симон, й одразу ж почав утрачати землі, що їх колись захопив його батько. 1224 року Аморі відступив. Родина де Монфор відмовилася від своїх прав на землі Тренкавелів. Саже міг тепер вільно повернутися додому. П’єр-Роже неохоче, але таки відпустив його, проте Саже мав...

Раптом Беяр замовк, підвівся і трохи зійшов униз схилом. Почавши говорити знову, він навіть не обернувся до Еліс.

— Йому на той час виповнилося