Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

Льові засунув цигарку в ступку епохи Відродження, але відразу ж витягнув її звідти, розгладив і знову закурив.

— Та ж ні, дорожче! — заволав він. — У тому-то й річ! А багаті дурні дозволяють себе ошукати і свято вірять у те, що купили дешевше. Люди, які заробили мільйони своїм потом і кров’ю, потрапляють на гачок тих гендлярів, які, на жаль, користуються їхнім снобізмом та суспільним статусом, і ті летять у пастку, як мухи на клейку стрічку! — 3 його цигарки сипалися іскри, як із бенгальського вогню.

— Усе залежить від обгортки! — бідкався він. — Скажіть ново-спеченому мільйонерові, що йому треба купити Ренуара, — і він візьме вас на кпини, бо не знатиме — картина це чи велосипед! Але натякніть лишень, що Ренуар підвищить його соціальний статус, і він відразу купить кілька полотен! Розумієте?

Я слухав із задоволенням. Час від часу Льові давав мені уроки практичного життя, здебільшого після обіду, коли було небагато клієнтів, або ввечері, перш ніж я закінчував роботу в підвалі. Сьогодні це було саме після обіду.

— Знаєте, чому я читаю вам курс лекцій з торгівлі картинами на найвищому рівні? — запитав Льові-старший.

— Щоб підготувати мене до війни у світі бізнесу. Бо іншу війну я вже знаю.

— Ви познайомилися з першою у світі тотальною війною і думаєте, що вона — це щось новеньке. Але у світі бізнесу така війна триває, відколи Земля крутиться навколо Сонця. Тотальна. — Льові потягнувся. — Зокрема і в сімейному житті.

— Ви одружений? — запитав я, щоб перевести мову в інший бік. Не любив, коли війну з чимсь безглуздо порівнювали. Війна була для мене поза межами будь-яких порівнянь, навіть, можливо, і слушних.

— Я — ні! — вмить насупившись, відповів Льові. — Але у мого брата рояться такі думки. Ви тільки уявіть собі! Та це ж трагедія! Він хоче одружитися з якоюсь американською дівулею! Це буде початком нашого кінця.

— З дівулею?

— Так, з такою собі Христиною, з вибіленим пергідролем і начесаним над вухами волоссям, з виряченими, яку скумбрії, очима, і з писком, із якого стирчать аж сорок вісім зубів, щоб жадібно вгризтися в наші тяжко зароблені грошенята. Себто в наші зелені американські долари! Фарбована гієна з кривими ногами, до того ж — обидві праві!

Якусь мить я намагався уявити собі цю картинку.

— Бідна моя матуся! Добре, що вона не дожила до такого, — вів своєї Льові. — Якби вісім років тому її тіло не кремували, зараз би вона у труні перевернулася.

Мене не вистачало, щоб уявити собі ще й цю заплутану балаканину. Але дещо примусило мене стрепенутися, мов сигнал сирени.

— Кремували?

— Ну так, у крематорії. Вона була побожна єврейка, народилася в Польщі. Померла тут. Знаєте…

— Знаю, — квапливо відповів я. — А ваш брат? Чому йому не можна одружуватися?

— Але ж не з американською дівулею! — обурився Льові. — У Нью-Йорку порядних єврейських дівчат більше, ніж будь-де у світі. То чому б і йому такої не знайти? Цілі міські квартали аж кишать ними! Але ж ні, йому треба домогтися свого. Це однаково, що в Єрусалимі одружитися з дівчиною на ім’я Брунгільда.

Я мовчки слухав цей вибух емоцій. Не наважився закинути Льові його антисемітизм навиворіт. Тут було так само, як і на війні: будь-які жарти — недоречні, іронічні порівняння — неприпустимі.

Льові заспокоївся.

— Даруйте, — вибачився він. — Деколи влюдинй просто уривається терпець. Але з вами я хотів поговорити на зовсім іншу тему. Про паразитів. Учора я спілкувався з одним таким щодо вас. Йому потрібен хтось, хто знається на картинах. Але не так добре, щоб розгледіти якийсь шедевр, а потім продати його конкурентам. Тобто хтось такий, як ви, — який багато не розпатякує, а сидить тихше води, нижче трави. Було б добре, якби ви поговорили з ним. Скажімо, сьогодні годині о шостій вечора. Я вже домовився про зустріч. То як, підете?

— Дуже дякую, — сказав я здивовано. — Я вам справді неймовірно вдячний!

— Зароблятимете ви не дуже багато. «Річ не в тому, як починаєш, а в тому, щоб не втратити свого шансу», — казав мій батько. А тут… — Льові обвів рукою свою крамницю, — тут у вас немає жодних шансів.

— Я вдячний, що мавзмогуу вас працювати. І вдячний, що ви й далі мені допомагаєте. А чому ви це робите?

— Ніколи не запитуйте чому. — Льові розглядав мене. — І справді, чому? Філантропами нас навряд чи назвеш. Але знаєте чому? Бо ви справляєте враження геть безпорадного.

— Що? — здивувався я.

— Напевно, саме в цьому річ, — відповів Льові і наче й сам здивувався. — Хоч насправді з вашого вигляду цього не скажеш. Але враження саме таке. У мого брата виникла така думка, коли ми про вас говорили. Він вважає, що ви б мали користуватися успіхом у жінок.

— Навіть так? — майже обурено сказав я.

— Не беріть близько до серця. Я вже вам пояснив, що у цьому плані мій брат гірший за носорога. Але до пірата вам точно варто піти. Його прізвище Сильвере. Сьогодні ввечері.

На дверях у Сильверса не було ніякої таблички. Він жив у звичайному приватному будинку. Я очікував, що зустрінуся з якоюсь двоногою акулою. Натомість побачив милого, худорлявого і навіть сором’язливого чоловіка, добре вбраного і стриманого. Наливши мені віскі з содовою, він почав обережно розпитувати. А потім приніс із сусідньої кімнати дві картини і поставив їх на мольберт.

— Яка картина подобається вам більше?

Я показав на праву.

— Чому? — запитав Сильвере.

— Невже обов’язково має бути якась причина?

— Так. І вона мене цікавить. Знаєте, хто художник?

— Це полотна Дега. Це побачив би кожен.

— Не кожен, — заперечив Сильвере із дивною сором’язливою усмішкою. — Далеко не кожен мій клієнт.

— Чому ж вони їх купують?

— Щоб вдома висіла картина Деґа, — меланхолійно відповів Сильвере.

Я пригадав лекцію Льові-старшого. Отже, він не брехав. Ясна річ, Льові я повірив тільки наполовину, бо він був схильний перебільшувати, надто коли у чомусь невпевнений.

— Ці картини — теж емігранти, так само як і ви, — пояснив Сильвере. — І вони часто опиняються у найдивовижніших місцях. Чи добре вони там почуваються — хтозна.

Він приніс із сусідньої кімнати дві акварелі.

— Знаєте, чиї вони?

— Сезанна.

Сильвере здивувався.

— А можете сказати, яка з них краща?

— У Сезанна всі акварелі хороші, — відповів я. — Дорожча мала би бути та, що ліворуч.

— Чому? Бо вона більшого розміру?

— Ні, не тому. Це його пізня робота, виконана майже у стилі кубізму. Дуже красивий пейзаж Провансу з вершиною Сент-Віктуар. У брюссельському музеї висить