Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

Сильвере змінився на лиці. Він підвівся.

— Де ви раніше працювали? — спитав він різко.

Я пригадав Наташу Петровну.

— Я ніде не працював, — відповів я спокійно. — І на конкурентів теж ні. Я не шпигун. Просто провів якийсь час у брюссельському музеї.

— Коли?

— Підчас окупації. Я там переховувався, потім утік, перетнувши кордон. Саме там і набув своїх скромних знань.

Сильвере знову сів.

— У нашій професії обережність надмірною не буває, — пробурмотів він.

— Чому? — запитав я, радий, що більше не треба нічого пояснювати.

Якусь мить Сильвере вагався.

— Картини — як істоти. Як жінки. їх не можна показувати направо й наліво, щоб вони не втратили чарівності. І вартості.

— Але ж їх саме для цього і створено?

— Можливо. Але я в цьому не зовсім переконаний. Для торговця важливо, щоб не кожен міг їх розпізнати.

— Дивно. Я думав, що саме це й підвищує ціну.

— Не завжди. Картини, що їх надто часто виставляють на показ, фахівці називають згорілими. Натомість картини, які завжди належали до приватної колекції і яких майже ніхто не бачив, називають цнотливими. Саме за останні платять більше. Не тому, що вони кращі, а тому, що у знавця чи колекціонера прокидається бажання пізнати щось нове.

— І він готовий за це платити?

Сильвере кивнув.

— На жаль, зараз удесятеро більше колекціонерів, ніж знавців. Епоха справжніх знавців-колекціонерів закінчилася після Першої світової війни, 1918 року. За кожним політичним і економічним переворотом наступає фінансовий. І змінюються власники нерухомості. Одні все втрачають, інші багатіють. Старі колекціонери продають, нові приходять, часто вони мають гроші, але не знання. Щоб стати знавцем, потрібен час, терпіння і любов.

Я його уважно слухав. Здавалося, в цій оббитій сірим оксамитом кімнаті з двома мольбертами сховалася загублена тиша мирного часу. На один мольберт Сильвере поставив іще одну картину.

— А цю знаєте?

— Моне. «Макове поле».

— Вона вам подобається?

— Просто неймовірно. Такий спокій! Сонце! Французьке сонце.

— Ми могли б спробувати, — сказав він урешті-решт. — Аж надто багато тут знати не треба. Потрібна надійна людина, яка вміє тримати язик за зубами. Як щодо шести доларів на день?

Я стрепенувся:

— Коли? До обіду чи після?

— Весь день. Але деколи у вас буде вільний час.

— Це приблизно стільки, скільки заробляє хлопчик на побігеньках.

Я вже уявляв, як Сильвере каже, що саме в цьому і полягатиме моя робота. Але він повівся делікатніше: підрахував, скільки заробляють найкращі хлопчики на побігеньках. Сума вийшла менша.

— Я не можу заробляти менше, ніж десять доларів, — сказав я. — У мене борги, які я мушу віддати.

— Вже?

— Так, я винен адвокатові, який вибиває для мене дозвіл на перебування.

Я знав, що Льові розповів про це Сильверсу, але той поводився так, наче відсутність дозволу безчестить мене і йому знову треба подумати. Нарешті хижак вишкірився.

Ми зійшлися на восьми доларах після того, як Сильвере, сором’язливо усміхаючись, повідомив мені, що оскільки я нелегал, то й податків сплачувати не доведеться. Крім того, я не розмовляю вільно англійською. Тут я його і підновив.

— Зате я розмовляю французькою, — зауважив я. — А це у вашому бізнесі важливіше.

Тоді він таки погодився на вісім доларів, пообіцявши, що, коли я впораюся з роботою, ми повернемося до цієї теми.

Повернувшись до готелю, побачив незвичайне видовище. У старомодному вестибюлі горіли всі лампи. Навіть ті, які економна адміністрація вимикала завжди. Навколо столу всередині вестибюля зібралася цікава різношерста компанія. На чолі з Раулем. Він сидів на розі стола у бежевому велетенському костюмі, схожий на гігантську спітнілу жабу, сам стіл, на мій подив, було накрито білою скатертиною, а гостей обслуговував офіціант. Поруч із Раулем сидів Меліков. Крім того, там був Лягманн із пуерториканкою, мексиканець у рожевій краватці, з кам’яним обличчям та неспокійними очима, дуже молодий блондин, який говорив басом, а не високим сопрано, як можна було припустити, дві смоляні брюнетки невизначеного віку — від тридцяти до сорока, — бистроокі, темпераментні та привабливі. А по інший бік від Мелікова — Наташа Петровна.

— Містере Росс! — гукнув Рауль. — Зробіть нам честь!

— Що сталося? — запитав я. — Колективний день народження? Чи хтось виграв у лотерею?

— Сідайте до нас, містере Росс, — відповів Рауль, ледве повертаючи язиком, і пояснив молодому басовитому блондинові: — Один із моїх рятівників. Поручкайтеся! Це — Джон Болтон.

Мені здалося, наче на моїй руці повисла дохла риба. Через його грубий голос я очікував і міцного потиску.

— Що б ви хотіли випити? — запитав Рауль. — Тут є все, чого душа забажає, — кока-кола, лимонад, данське пиво, бурбонський коньяк, американське віскі. Якщо забажаєте, навіть шампанське. Як ви тоді сказали, коли моє серце краялося від горя? «Минає все», — сказали ви. Мабуть, процитували якогось древньогрецького філосо-

фа? Геракліта, Демокрита чи Демократа? На Сьомій авеню цей вислів перефразовують: «Ніщо не вічне, тлінний навіть Вічний Жид». Це правда. Але підростають нові, молоді покоління. Тому що б ви хотіли випити? Альфонсе! — Він покликав офіціанта жестом, достойним римського імператора.

— Що ви п’єте? — запитав я Наташу Петровну.

— Горілку, як завжди! — відповіла вона весело.

— Горілки, — замовив я Альфонсові.

— Подвійну порцію! — поправив мене Рауль, кліпаючи посоловілими очима.

— ^и кохання — це містерія людського серця? — запитав я Ме-лікова.

— Це містерія людських ілюзій, коли кожен вірить, що інший — його полонений.

— Le coup de foudre, — сказала Наташа Петровна. — Кохання з першого погляду. Нерозділене!

— Як ви опинилися в такій компанії?

— Випадково. — Вона розсміялася. — Прекрасна випадковість! Я хотіла вирватися зі стерильної монотонності в «Колоні Клаб». Але аж такого не очікувала!

— Ви знову йдете до фотографа?

— Ні, сьогодні ні. Чому запитуєте? Пішли б зі мною?

Спершу я не хотів відповідати прямо, та зрештою таки сказав:

— Так.

— Нарешті чую щось розумне, — відповіла Наташа Петровна.

— Будьмо!

— Будьмо!

— Будьмо! Salut, Salve, Salute! — вигукнув Рауль і цокнувся з усі — ма. Він навіть спробував підвестися, але знову впав у схоже на трон крісло, що аж затріщало під ним. Для цілковитої гармонії цей готель було ще й обставлено псевдоготичними грубо тесаними меблями.

Поки ми цокалися, до мене підійшов Лягманн.

— Сьогодні ввечері, — прошепотів він до мене, — я спою мексиканця.

— А сам не нап’єшся?

— Я підкупив Альфонса. Він приносить мені звичайну воду. А мексиканець думає, що п’є зі мною текілу. В обох однаковий колір, тобто його взагалі немає.

— Я б краще споїв жінку, — сказав я, — мексиканець і так не заперечує. Тут саме жінка не хоче.

На якусь мить Лягманн завагався.

— Нічого, — мовив уперто. — Цього разу вийде. Мусить вийти. Точно мусить. Розумієш?

— Краще