Читати книгу - "Девід Копперфілд"

class="p1">— Але коли я дійшов до другої частини даного мені доручення, — сказав містер Літтімер, ніяково потираючи руки, — до тієї частини, яку ніхто не міг би тлумачити інакше, ніж як вияв добрих намірів, тоді ця молода жінка показала себе в своєму справжньому вигляді. Ніколи не бачив я лютішої особи. Її поведінка була напрочуд погана. У ній було не більше вдячності, не більше чуття, не більше терплячості, не більше розуму, ніж у дереві чи камінні. Якби я вчасно не вжив заходів обережності, ця жінка зажадала б моєї крові.

— За це я ще більше поважаю її, — гнівно сказав я.

Містер Літтімер схилив голову, немовби кажучи: «Невже, сер? А втім, ви ще молоді!», і знову повернувся до розповіді.

— Одним словом, необхідно було на деякий час забрати від неї всі речі, якими вона могла завдати собі чи іншому шкоди, та тримати її під замком. Незважаючи на це, однієї ночі вона втекла, виламавши ґрати, що їх я власноруч припасував до вікна, і спустившись по виноградній лозі. Відтоді її ніхто не бачив і нічого про неї не чув, скільки я знаю.

— Вона мертва, мабуть! — сказала міс Дартль з такою посмішкою, ніби ладна була топтати ногами труп дівчини.

— Очевидно, вона втопилася, міс, — зазначив містер Літтімер, удаючи, ніби просить пробачення перед міс Дартль за звернення до неї. — Це дуже ймовірно. А проте вона могла знайти собі притулок у якогось рибалки. Вона зав­жди рада була товариству простих людей і досить часто розмовляла на березі з дітьми та дружинами рибалок, гойдаючись на човні. Я сам бачив, міс Дартль, як вона годинами віддавалася цій розвазі, коли не бувало вдома містера Джеймса. Містер Джеймс аж ніяк не був задоволений, довідавшись одного разу, що вона говорила дітям про свого батька-рибалку, розповідаючи між іншим, як вона на батьківщині своїй блукала колись берегом так само, як вони.

О, Ем’лі! Бідолашна красуне! Яка картина постала переді мною, коли я уявляв її на чужому березі серед дітей, що нагадували їй давній щасливий час невинності! Їхнє лепетання змушувало її замислюватись і мріяти про скромне щастя бути матір’ю таких самих малят і дружиною бідняка, а море шуміло, повторюючи свій довічний приспів: «Не повернеш!»

— Коли стало ясно, що нічого не можна зробити, міс Дартль...

— Хіба я не наказувала вам не звертатися до мене? — сказала вона зневажливо і гнівно.

— Ви зверталися до мене, міс, — відповів він. — Прошу пробачення. Але мій обов’язок — коритися.

— Виконуйте свій обов’язок, — відказала вона. — Закінчуйте ваше оповідання та йдіть геть!

— Коли стало зрозуміло, — продовжив він з безмежною пошаною і покірним уклоном, — що її не можна відшукати, я поїхав до містера Джеймса, до того місця, куди він наказував мені адресувати листи, і розповів йому, що трапилося. Ми обмінялися думками, і я відчув необхідним, для збереження своєї гідності, залишити службу в нього. Я міг терпіти і справді терпів багато неприємностей від містера Джеймса, але цього разу він занадто образив мене. Я знав нещасливі незгоди між ним і його матір'ю і передчував, якими великими мусять бути її побоювання, тому насмілився повернутися до Англії і розповісти...

— За гроші, які я йому заплатила, — зазначила міс Дартль, звертаючись до мене.

— Цілком так, мем... і розповісти, що я знав. Більше, здається, — сказав містер Літтімер після короткого вагання, — мені нічого невідомо. Тепер я без служби і був би дуже радий знайти для себе якесь респектабельне місце.

Міс Дартль глянула на мене, немов бажаючи довідатися, чи не хочу я поставити якесь запитання. Я згадав у цю хвилину про одну обставину і тому сказав у відповідь:

— Хотів би я довідатися від цієї... істоти, — я не міг змусити себе вимовити ввічливіше слово, — чи вони перехопили листа, який був надісланий їй з дому, або ж він гадає, що лист справді дійшов до неї.

Він лишався спокійним і мовчазним, уп’явши очі у землю і схрестивши пальці обох рук.

Міс Дартль зневажливо обернула до нього голову.

— Прошу пробачення, міс, — сказав він, пробуджуючись від своєї задумливості, — хоч я ваш покірний слуга, але в мене є своя гордість. Містер Копперфілд і ви, міс, люди різні. Якщо містер Копперфілд хоче довідатися про щось від мене, то я дозволю собі нагадати містерові Копперфілду, що він може звернутися до мене з запитанням. Я мушу зберегти свою гідність.

Після хвилинної боротьби з самим собою, я глянув на нього і сказав:

— Ви чули моє запитання. Вважайте його зверненим до себе, якщо хочете. Яка буде ваша відповідь?

— Сер, — сказав він, рознімаючи і знову з’єднуючи кінці пальців. — Я не можу вам дати прямої відповіді. Зраджувати довіру містера Джеймса заради його матері — зовсім не те, що зраджувати його заради вас. Я гадаю, що малоймовірно, аби містер Джеймс заохочував отримання листів, які могли б посилювати поганий настрій і незадоволення, але від подальших розпитувань, сер, я хотів би бути звільненим.

— Це все? — спитала міс Дартль мене.

Рухом руки я дав зрозуміти, що більше не маю що сказати.

— За винятком, можливо, — додав я, помітивши, що він збирається йти, — того, що я цілком розумію участь цього негідника в усій історії та порадив би йому не з'являтися на міських вулицях, бо я маю намір повідомити про це ту чесну людину, яка заступала нещасній батька в її дитинстві.

Він спинився, щойно почав я говорити, і слухав мене зі звичайним непорушним спокоєм.

— Дякую, сер. Але ви пробачте мені, якщо я скажу, сер, що нема ні рабів, ні рабовласників у цій країні, і що людям не дозволено брати до своїх рук функції закону. Коли вони вдаються до такого, то це небезпечніше для них самих, аніж для інших. Тому я зовсім не боюся ходити куди схочу.

Після цього він ввічливо вклонився мені, потім — міс Дартль і вийшов через арку за стіну з гостролистом, тим самим шляхом, яким з’явився. Міс Дартль і я деякий час мовчки дивилися одне на одного. Вираз її обличчя був такий самий, як і тоді, коли вона покликала того чоловіка.

— Крім того, він каже, — зазначила вона, і губа її трохи здригнулася, — що його господар, як чути, їздить тепер берегами Іспанії, а потім збирається віддатися своїй пристрасті до мореплавства, поки це йому не набридне. Але це зовсім нецікаво для вас. Між цими двома гордими особами — матір’ю і сином — провалля тепер ще більше, ніж раніше. Нема майже ніякої надії, що колись зникнуть їхні нещасні незгоди; в обох характери однакові, і час робить їх ще більш впертими та непохитними. Звичайно, і це зовсім нецікаво для вас, але це вступ до того, що я хочу сказати вам. Цей диявол, з якого ви робите янгола, — я кажу про нікчемне дівча, яке він відшукав у прибережному намулі, — тут вона пильно глянула на мене своїми чорними очима і гнівно підвела палець, — вона, можливо, ще жива; бо, здається мені, деякі низькі істоти нелегко вмирають. Якщо вона справді жива, то ви схочете, щоб така коштовна