Читати книгу - "Вибрані твори"

Білий пил тремтів у млині, оповивши і обплівши нитками убогі стіни і снасті.

— Доброго здоров'я.

— Кому зерно мелеш?

— Звісно кому — допомічній поліції.

— А людям?

— Не велено.

— Візьмем ми в тебе, господарю, кілька мішків муки.

— Бумажка є?

— Аж три бумажки. Бачиш, які? — злегка рукою торкнувся Федір рушниці. — Хороші?

— Документи справні, — ніяково усміхнувся мельник. — Виходить, ви не з поліції?

— Виходить.

— То ви, хлопці, забирайте муку хоч усю, тільки мене зв'яжіть і покладіть у куток.

— Це можна, — охоче погодився Федір. — Ми люди не горді.

Коли зв'язували мельника, той пошепки запитав у Дмитра:

— Чи не військовий секрет, щоб дорогу до вас узнати… Ви мене не опасайтесь. Німецька власть десь мені держиться. А багато людей тиняється тепер. З радістю пристали б до вас.

Дмитро допитливо поглянув на мельника:

— Хто вони? Добре знаєш їх?

— Чому не знати. Радянські люди.

— Комуністи є між ними?

— Є. Мій зять. Поранений ледве добрався додому, а тепер всихає чоловік без живого діла.

— Ким до війни був?

— Механіком.

— Де живе?

— Третя хата над річкою, коли за течією йти. На хаті гніздо лелеки, — повеселішав мельник. — Може вас звести з ним? Я зараз збігаю.

— Не треба. Самі познайомимося, — прикинув, що про таке діло треба порадитися з Туром.

— Та воно так, вам видніше, як треба робити, — погодився мельник і зашипів на Федора:

— Не так здорово скручуй, не німець же ти. Попусти трохи мотузок.

— Це ж для вашої пользи, — заспокоїв Федір.

— Найшов пользу. Від такої пользи дуба можна дати.

— Не дасте — баби зразу розв'яжуть. Це ви їм за могорич мелете?

— За який там могорич! — образився мельник. — Треба ж хоч чим-небудь допомогти своїм людям… В'яжи ти, скоріше.

Коли Дмитро підхопив третій мішок на плечі, у дверях млина, наче в рамі, стала ставна молодиця. Блискучі очі горіли на її блідому обличчі.

— Дмитре! Дмитре Тимофійовичу!.. — ступила крок уперед, простягла руки і зразу ж безвільно опустила їх.

— Марто! — не вірячи собі, скидає мішок із плечей і випростується рвучко, всім тілом.

Пам'ять в одну мить освітила той затьмарений світ, перенесла в таке близьке й таке далеке рідне село, в глибину минулих весен. Згадки, одна одної дорожча, закружляли, немов крижини в льодохід; проте і в наймиліших споминах таїться підсвідома тривога, як у південь тінь біля корневища дерева.

Хвилюючись, підходить до неї і простягає руку.

— Дмитре… Дмитре Тимофійовичу, — якось несміливо подає руку молодиця, і нема в її пальцях колишньої сили і пругкості.

— Чи думалось, сподівалось? — легко охоплює її руки і виходить з млина.

— А я думала, сподівалась, вірила. Не міг же ти поїхати кудись і не попрощатись зі мною, — глянула на нього, відхиляючи голову назад. — Щоночі став снитись. І коли я вже позбудусь тебе, коли ти моє серце покинеш? — і не може одірватись од свого першого кохання, такого близького і недосяжного. — Як же ти заріс! Я й не знала, що в тебе борода кучерява, — торкається округлої густої бороди.

— Страшним став?

— Іще кращим, ніж був. Тільки очі в тебе тепер як ніч.

— Коли переможемо — зорями засяють. Як у пісні, — ласкаво примруживсь.

— Ой, коли б скоріше наші повернулися, — взялася руками за серце.

— Ти куди думаєш? В млині зостаєшся?

— Ні, додому йтиму.

— Провести тебе? Не побоїшся?

— Нічого в світі з тобою не побоюся! Тільки як тобі?.. — раптом зів'яла.

— Ти чого?

Зітхнула молодиця і нічого не відповіла, дивлячись затуманеним зором на нього і вже нічого не бачачи. Поволі підійшов до воза:

— Денисе Вікторовичу, ви з Федором рушайте додому («землянку домом назвав, привикаю», — відзначив) — а я подамся в село. Діло є.

— Може поміч потрібна?

— Ні. Пізніше побачимо. Якщо припізнюсь — в Марка Григоровича перебуду.

— Остерігайся ж.

— Дмитре Тимофійовичу, тільки сьогодні приходьте. Ми всі турбуватись будемо, — промовив Федір і спалахнув, наче дівчина.

— Добре, — примружуючись, глянув на парубка. — «А й справді, хлопець, здається, нічого».

Віз м'яко рушив луговою податливою дорогою. Дмитро поправив автомат, підійшов до Марта.

— Чого запечалилась? — охопив рукою плечі, і так пішли обоє вузенькою стежкою понад зубцюватою співучою лінією Бугу.

— Чого? — І гіркота заклекотіла в її голосі. — Будь ти прокляте, таке життя! Увесь свій вік мучилась і мучусь. Вже в останні роки горе почало забуватись. Між людьми і мене за людину вважали, а тепер соромно глянути у вічі всім, тобі… Через Варчука та Созоненка проклятих. Вони тінь на мене кидають. Коли б ці лиходії у безвість пішли — легше б стало на душі. А Ліфер ще нахваляється: прикладами впхаю Марту в свою хату. Або житиме зі мною мов миленька, або на цвинтар в дерюзі винесуть. Сьогодні з тобою здоровкаюсь і тремчу душею, їй не дорікнеш хоч поглядом.

— Не тривожся, Марто. Люди знають, яка ти. Живи чесно і ніхто не дорікне тобі.

— Я, Дмитре, поранених воїнів лікую. У себе на горищі. Найшли з Ніною роботу.

— Знаю, Марто. Спасибі. Колись навідаюсь до твого госпіталю. — Ішов, охопивши рукою плечі Марта, а зарослою щокою притулившись до її щоки.

От і зникла Марта в коноплищі, а він стоїть у затінку, відчуваючи, як непокоїться серце. Пора б повертатись до нового дому. Ні, сьогодні не в силі він зараз іти в ліс. Його кличе до себе село, дивиться на нього очима Андрія, печалиться голубим сяйвом Югини і зітхає тяжким сумом матері.

«Там же німці тепер. Ну й що?..»

Шелестить високе кукурудзиння, шамотять голівки маків, і серце його в тиші так б'є, начебто на річці гупає крига.

Пригинаючись по тінях лип, проскакує шлях і вже рукою береться за свій перелаз; вже над ним низько нависають вогкі, росисті віти розлогих яблунь; трохи далі сумовито шумлять тополі. І от його хата. Надивляйся, Дмитре, на своє мовчазне і печальне гніздо.

Надивлявся Дмитро й надивитись не міг…

Уже небо підпливало кров'ю, уже, прокидаючись, неначе море, глухо стугоніли ліси, коли він легко, по-лісовому, поспішав до Городища.

З багряного, затопленого сходом переліска, мов з пожежі, вийшли дві постаті.

«Хто тут нишпорить?» — миттю заліг у засідці, приминаючи посивілу від роси траву.

І яке ж його було здивування, коли розпізнав Тура і Черевика. Федір, побачивши Дмитра, зрадів, а Тур стримано поздоровкався і несхвальне похитав головою.

— Щось трапилося? — стурбовано запитав.

— Трапилось, — невдоволено промовив Тур. На вогких од роси щоках затремтіли сухі м'язи.

— Що?.. Де дід Хмара? — витягнулось обличчя від напруги.

— Теж пішов свого командира шукати… Федоре, піди назустріч дідові.

— Що ж таке у вас? —