Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Він спробував узяти Джекі за руку, але та сховала долоню за спину. В її очах бриніла вся ненависть світу. Федя зробив крок до неї, але відсахнувся.

— Не підходь до мене,— тремтливо прошепотіла вона.— Ніколи більше не підходь, інакше я тебе вб’ю.

Вона тримала у руці револьвер.

Ого! А наша панночка запальна штучка.

Джекі позадкувала і вискочила в коридор, грюкнувши наостанок люком. Федя стояв нерухомо, безсило опустивши руки.

— От лайно! — вигукнув він і вперіщив ногою хистку шафку.— Лайно! Довбане лайно!

Шафа повільно відхилилася від стіни і з хрускотом завалилася на підлогу.

— То ти в нас, виявляється, дівку маєш? — Лейла реготнула.— Мав.

Хлопець здригнувся й обернувся, наче тільки-но згадав, що вигнанка досі тут.

— Звідки ти взялася на мою голову?!

— О так, це я винна,— дівчина підвелася й виклично подивилася йому в обличчя.— Ще скажи, що ніколи не хотів мене.

Федині очі здавалися матово-чорними, це була суміш неприхованої ненависті та зневаги. Але він змовчав. Лейла задоволено кивнула.

— Я так і думала.

Вона гордовито пропливла повз нього, але зупинилася на виході.

— Пам’ятаєш приказку про двох зайців? — усміхнулася вигнанка.— До зустрічі. Дівчина вийшла з кімнати. Отже, перший хід зроблено.

Данило оббігав увесь Аристократичний район, але Зінкевич наче крізь землю провалився. Його не було ані на передовій, ані в штабі, ані в соборі. Можливо, виїхав до Відня? Данило зітхнув і відпив чаю з бляшаного кухля, підігрітого на багатті. Леобуржці тягали важкий мотлох по Михайлівській площі, споруджуючи барикади на суміжних вулицях, добровольці під керівництвом Аслана скупчилися під єдиним ліхтарем і опановували ракетомет. Раптом хтось усівся на колоду поруч з Данилом.

— Чай ще є? — пискнула Ґрета.

Хлопець хлюпнув їй у кухоль трохи окропу.

— Кепська погода, ще й туман. Не видно, що коїться на тому березі,— пробурмотіла дівчина, гріючи руки об бляшанку.— Але маю відчуття, що сьогодні вони не полізуть.

— Так, маємо ще трохи часу.

— Трохи часу? — жорстко посміхнулася вона.— Дихай, Едварде. Дихай на повні груди. Це наші останні дні.

Її щоки розпашіли від гарячого чаю, вітер ворушив білі кучерики довкола чола, але вираз обличчя більше не здавався Данилові дитячим. Ґрета Ветцель здавалася йому рішучішою і сміливішою за багатьох чоловіків у цьому місті. Вона йому нагадувала копію тієї, колишньої Джекі з зеленим волоссям, тільки значно, значно авантюрнішу копію.

— Вони гадають, що кількох бронемобілів і парочки кулеметів вистачить,— гірко всміхнулася вона.— Я не розумію, на що вони сподіваються. Якби я могла... якби була хоч найменша, найпримарніша надія, що ми уникнемо цієї війни або виграємо її... Я б зробила що завгодно. Я б пішла до дідька в пащу! Але сидіти і чекати неминучого фіналу — це нестерпно!

Данило зачудовано дивився на неї. Дівчина сьорбнула чаю і втупилася в рештки багаття, що поволі згасало в діжці. Її погляд був злий і сповнений болю.

Завзята, смілива, готова діяти, знається на техніці... Ні, стоп, це нісенітниця!

— А ти, бува, Зінкевича не бачила? Це той кореспондент віденської газети.

— А, коротун в окулярах? Бігав тут. Мабуть, він в Університеті, звідти відсилають біженців до Українського Королівства.

Чому б не запропонувати їй? Дівчина все одно загине, якщо лишиться вмісті. Чому б їй не випробувати долю на полігоні у Відні?

Данило поставив кухоль біля діжки.

— Хочу прогулятися до Академічного. Складеш мені товариство?

Вони пленталися темними мокрими вулицями в химерній тиші. Данило не знав, з чого почати розмову про майбутню аферу, і не був до кінця впевнений, чи варто посвячувати Ґрету в деталі. Нарешті хлопець зважився:

— Що б ти сказала, якби я запропонував тобі з’їздити до Відня і спробувати зупинити війну?

— Га?

— Якщо ти хотіла влізти до дідька в пащу, то це саме той випадок.

Вони йшли зо пів години, і Данило весь час розповідав про свій план, поки попереду не з’явилися вежі Леобурзького університету. Хлопець зупинився біля брами, роздивляючись територію. Люди вже практично виїхали, останню групу разом з речами вантажили на вози, що вирушали в Нейтральну зону. Данило помітив за ґратами метушливий силует, темряву розрізав яскравий магнієвий спалах.

— Агов, Павле! — Данило помахав йому рукою.

— Це чисте самогубство,— засичала Ґрета крізь зуби, вдаючи приязну усмішку.— Але чи не все одно, де сконати: тут чи у Відні.

— У Відні пафосніше,— посміхнувся Данило.

Кореспондент квапливо прямував до брами.

— Доброго вечора, пане Яблонський! — вигукнув він.— А я шукаю, хто дасть мені коментар щодо сьогоднішньої евакуації! Ці вигнанці, знаєте, не надто говіркі.

— Заждіть з коментарями. Маю важливішу розмову,— Данило примружився, спостерігаючи за реакцією кореспондента.

Зінкевич покрутив носом, ніби відчув запах неприємностей, і запхав нотатник до кишені.

— Я вас слухаю.

— Агнеса переказала мені зміст вашої розмови. Замість неї до Відня поїде інша представниця Народної Ради — Ґрета Ветцель. І я.

Обличчя Зінкевича витягнулося, він роззявив рота і втупився в Ґрету, але зумів швидко опанувати себе.

— Пані й панове, я сподіваюся, ви усвідомлюєте, що про це ніхто не повинен знати?

— Авжеж,— кивнув Данило.— Наскільки я розумію, головною метою Ревкомітету зараз є знищення надзброї цісаря Вільгельма?

Зінкевич нервово всміхнувся.

— Пане Яблонський...

— Я не знаю, що саме ваші очільники хотіли обговорити з Агнесою, але представники Леобурга справді можуть бути корисними для вас. Я цікавився проривними технологіями й інвестував у них чимало коштів, а панна Ветцель,— Данило вказав на перелякану Ґрету,— добре знається на техніці. За моєю інформацією, Ревкомітет має вихід на вищі чини австрійської армії. Допоможіть нам потрапити на полігон, де проходять випробування імперської надзброї. Я хочу побачити, як вона працює.

Брови Зінкевича підстрибнули вгору, проте вираз його очей за блискучими скельцями окулярів не змінився.

— Ще донедавна ми не мали такої можливості. Але я сподіваюся, тепер ми зможемо це гарантувати.

— Тоді вирішено. Вирушаємо найближчим потягом.

Джекі вихором влетіла в темне громаддя собору, ніби за нею гналася зграя скажених собак. Усередині неї бушував вогненний вир: здавалося, не залишилося жодної клітини, не охопленої пекельним полум’ям. Дівчина сапала холодне повітря, проте все одно задихалася. Височенні готичні склепіння, сповнені мороку, наче впали їй на плечі. Джекі кортіло стиснутися до розмірів піщинки, зникнути назавжди, розчинитися в