Читати книгу - "Американська трагедія"

Він рвучко підвівся — красивий блондин у бездоганному костюмі — і почав походжати вперед і назад, роздратовано клацаючи пальцями, а Сондра не переставала плакати. Враз він спинився і знову заговорив:

— Ну, годі, годі! Чим тут допоможе плач? Сльозами тут не зарадиш. Звичайно, ми це як-небудь переживемо. Не знаю, не знаю… не уявляю собі, як це може на тобі відбитись. Ясно одно: ми повинні щось зробити в зв’язку з цими листами.

Сондра весь час плакала, а м-р Фінчлі почав з того, що викликав дружину, щоб пояснити їй, якого удару завдано їх становищу в суспільстві; цей удар залишив у пам’яті м-с Фінчлі незгладимий слід до кінця її днів. Потім м-р Фінчлі подзвонив Легеру Еттербері- адвокатові, сенаторові штату, голові центрального комітету республіканської партії в штаті і постійному своєму особистому юрисконсультові,— пояснив йому, в якому тяжкому становищі опинилась Сондра, і попросив порадити, що тепер слід робити.

— Дайте-но обміркувати, — відповів Еттербері.— На вашому місці я б не дуже турбувався, містер Фінчлі. Я думаю, що зможу уладнати цю справу, перш ніж вона буде розголошена. Дайте подумати… Хто у них там у Катаракі прокурор? Я це з’ясую, переговорю з ним і потім подзвоню вам. Але ви не турбуйтесь, будьте певні,— я зумію дещо зробити. У всякому разі обіцяю вам, що ці листи не потраплять до газет. Може, вони не будуть навіть пред’явлені судові,— хоч цього я не певен. Але я безумовно зумію зробити так, щоб ім’я вашої дочки не згадувалось, — отже ви не турбуйтесь.

А потім Еттербері подзвонив Мейсону, прізвище якого знайшов у юридичному адрес-календарі, і умовився про особисте побачення; на думку Мейсона, ці листи були надзвичайно важливі для справи, однак голос Еттербері справив на нього дуже сильне враження, і він поспішив пояснити, що зовсім і не збирався розголошувати ім'я Сондри або її листи, а думав тільки зберегти їх для розгляду при зачинених дверях у тому разі, якщо Клайд не схоче зізнатись і уникнути попереднього розгляду справи радою присяжних.

Еттербері вдруге переговорив з Фінчлі, пересвідчився, що той абсолютно проти будь-якого використання листів дочки або згадування її імені, і пообіцяв йому завтра ж або післязавтра особисто поїхати у Бріджбург з деякими політичними повідомленнями та планами, які змусять Мейсона серйозно подумати, перш ніж він наважиться в будь-якій формі згадати про Сондру.

А потім, після належного обговорення, на сімейній раді було вирішено, що м-с Фінчлі, Стюарт і Сондра негайно, без усяких пояснень і прощальних візитів, поїдуть на узбережжя Мену або ще куди-небудь. Сам м-р Фінчлі мав повернутись у Лікург і в Олбені. Нерозсудливо кому-небудь з них залишатися там, де їх могли б застукати репортери або розпитували б друзі. І потім — втеча сім’ї Фінчлі в Наррагансет, де вони перебували півтора місяця під прізвищем Уілсон. І з тієї ж причини терміновий від’їзд Кренстонів на один з тисячі островів, де, на їх думку, можна було непогано провести кінець літа. Гаррієти і Беготи удавали, що вони не такі скомпрометовані, щоб їм треба було турбуватись, і залишились на Дванадцятому озері. Але всі гомоніли про Клайда і Сондру, про цей жахливий злочин і про те, що репутація всіх, хто так або інакше, без усякої своєї провини, заплямований якоюсь причетністю до цієї справи, може загинути безповоротно.

А тим часом Сміллі, за вказівкою Гріфітсів, подався у Бріджбург і після двогодинної розмови з Мейсоном дістав дозвіл відвідати Клайда в тюрмі і переговорити з ним наодинці в його камері. Сміллі пояснив, що Гріфітси поки що не мають наміру організувати захист Клайда, а хочуть тільки з’ясувати, чи можливо взагалі при теперішніх обставинах будь-як захищати його. І Мейсон настійливо порадив Сміллі умовити Клайда зізнатися, бо, запевняв він, немає ані найменших сумнівів в його провині, а тривалий судовий процес тільки коштуватиме округові дуже дорого, без усякої користі для Клайда; тим-часом, якщо він в усьому зізнається, можуть знайтись які-небудь пом’якшуючі обставини, і в усякому разі вдасться запобігти появі цього публічного скандалу в роздутому вигляді на сторінках газет.

Отже, Сміллі подався в камеру, де Клайд похмуро і безнадійно міркував, що йому робити далі. На одну згадку про ім’я Сміллі він сіпнувся, немов від удару. Гріфітси — Семюел Гріфітс і Гілберт! їх особистий представник. Що ж йому тепер сказати? Без сумніву, думав він, Сміллі, поговоривши з Мейсоном, вважає його, Клайда, винним. Що ж сказати? Правду чи ні? Але поки він намагався щось обміркувати і вирішити, Сміллі вже входив у двері.

Облизавши сухі губи, Клайд із зусиллям вимовив:

— Здрастуйте, містер Сміллі!

І той відповів з удаваною сердечністю:

— Хелло, Клайд! Дуже прикро, що вас засадили в таке місце. — І провадив далі: — Газети і тутешній прокурор не скупляться на всілякі балачки про вас, але, я думаю, все це не так страшно. Тут, звичайно, якась помилка. Я для того і приїхав, щоб з’ясувати це. Ваш дядько сьогодні вранці по телефону доручив мені побачитись з вами і дізнатись, чому вас вирішили засадити. Ви й самі розумієте, як зараз почувають себе ваші родичі. Вони доручили мені довідатись про все точно і, якщо можна, припинити справу/Тому, коли ви розкажете мені все докладно… розумієте… я хочу сказати…

Сміллі спинився. І з усього, що він чув зараз від прокурора, і з того, як замкнуто поводився Клайд, він зрозумів: навряд чи той може багато чого сказати на своє виправдання.

А Клайд, ще раз облизавши засмаглі губи, почав:

— Схоже на те, що все складається дуже погано для мене, містер Сміллі. Я ніяк не міг думати, коли зустрівся з міс Олден, що потраплю в таку біду. Але я не вбив її: бог свідок, це чистісінька правда. У мене ніколи не було бажання вбити її, і я не хотів везти її на це озеро. Це правда, і я казав це прокуророві. Я знаю, у нього є її листи до мене, але вони доводять