Читати книгу - "Диво"

— Вбито твого навчителя,— жорстоко сказав Лука, який після багатьох років, проведених у степовиків-хозарів, не вмів приховувати від людини вістей ні гарних, ні лихих.

Пантелій не повірив.

— Брешеш! — гукнув Жидяті. — Сам князь ходив до нього на бесіди. Посилав йому в срібному посуді харч і питво! Беріг його! Князь наш мудрий — не самі книги любить, а й людей, що дорожчі за сотні книг!

— Князь його годував, то князь і вбив,— спокійно мовив Лука.

— За віщо ж?

— Чи не однаково? Так треба.

— Не може того бути,— прошепотів Пантелій,— не вірю я тобі! Сам збігаю на Берести!

А через день вернувся до Києва, сів за виданий йому Ситником лист пергамену, заливаючись слізьми, написав чорним атраментом, настояним на дубовій корі, жолудях і чорному залізі: «Князь-бо Ярослав муж богобоязливий і до книжної премудрості вельми охоч. Велика-бо буває користь від учення книжного; книгами значимо й осягаємо путі до покаяння, обрітаємо мудрість і воздержання від словес пустих; це ріки, що напувають всесвіт, це витоки мудрості; книгам не знайти глибини, ними втішаємося в печалях, вони ж і від гріхів та переступів нас стримують». Збоку, навкіс, дрібними буковицями вивів: «Ох, сльози мої, сльози гіркії!»

Ситник приходив щодень у визначену годину, простягав руку, казав:

— Віддай телятину!

Пантелій подавав йому списаний пергамен, при цьому належно виказати боярину потрібну поштивість, але деревлянський отрок не здатен був до цього: замість уклякнути перед всемогутнім боярином, якось мовби совався всіма членами врізнобіч, хитрий посміх метався йому по устах, вигулькуючи то в одному кутику губ, то в іншому, розбігані очі ховали в собі лукавство. Ситник не міг стерпіти такої невловимості в чоловікові, гримав на Пантелія:

— Дивись мені в очі!

Але ж невловимість була в отроковім погляді, металися його світлі очі туди й сюди, хоч і дивився він мовби на суворого боярина.

— Слизький ти, хлопче,— грозився Ситник,— але від мене ще ніхто не втікав!

І нарешті вистежив Пантелія, вхопив того за руку. Довго крутив пергамен так і сяк, дивився на харатью збоку, перевертав її, аж отроку стало смішно. Ситник не зважав на ту смішливість Пантелієву, сплюнув собі на пальця і взявся лічити рядки на пергамені. Перелічив у одному стовпці, потім у другому.

— Ага,— мовив зловісно.— А це що?

І тицьнув тим наслиненим пальцем у дописані рядки про сльози.

— Не вмістилося все,— забігав очима Пантелій.

— Так,— Ситник замкнув харатью до дерев’яної скриньки, яку мав з собою на цей випадок,— покажу тобі «не вмістилося». Жидята де? Повинен сидіти тут і не рипатися.

— Не знаю.

— Знатимеш. Ти в мене все знатимеш! — пообіцяв йому Ситник і подався на княжу половину.

А в князя була пізня і зовсім несподівана гостя. Княгиня Ірина. Прийшла сама, без почту, без служниць, десь по дорозі розгубила всю свою холодну неприступність і поважність, майже влетіла до князевої палати, розтріпана й розпатлана, кинулася до Ярослава в якомусь відчайдушному порусі близькості, він швидко підвівся їй назустріч, простягнув руки. Колись на новгородськім вимолі стрілися вони як жених і невіста, потім була ніч перших покладин, коли стали людьми відчуженими, майже ворогами, а для людей — князем і княгинею, потім багато років без любові одбирав у неї жіноче, а вона давала йому дітей,— оце вперше, здається, серед темної зимової ночі збіглося цих двоє людей, єднаних уже не князівством, не пихою, не холодним розрахунком, а чимсь людським. Чим?

— Що тобі, княгине? — спитав і мерщій поправився: — Ірино…

Вона глянула на нього зшалілими очима, перший одрух уже минув, могла принаймні втриматися, щоб не впасти на груди чоловікові, як падають усі просто жінки, а вона ж не була простою від народження, не могла і не мала права бути нею.

— Ти сядь,— намагаючись бути ласкавим, сказав Ярослав,— сідай ось на моє місце. На княже. Ти ж — княгиня.

Вона послухалась. Здерев’яніло сіла. Дивилася на Ярослава повними шалу очима, але він розумів: не бачить вона його, нічого не бачить. Погладив їй руку. Мовчки, ласкаво. Ірина заговорила, дивлячись так само крізь свого мужа:

— Сама стерегла нашу доньку. Їй ставало гірше й гірше — і я прогнала від неї всіх. Воно таке маленьке і гаряче. Ловило мою руку своїми ручками. Я заспівала дитині пісню. Не вмію пісень руських — тому заспівала нашу стару пісню вікінгів. «Ми пливемо до нових і нових берегів, пливемо без страху, але з надією, пливемо, пливемо…» При перших словах дитина заснула. Зітхнула глибоко крізь сон, якось жалібно зітхнула, аж мені здушило сльозами серце. І мої долоні… Долоні, під якими чула тепле тіло дитини, раптом стали холодні, мов крига… Я крикнула відчаєно і страшно… Але вже не змогла відігнати смерті від нашоь дитини…

Ярослав мовчав. Це була їхня четверта донька. Народилася лиш кілька місяців тому.

— Бог дав — бог узяв,— зітхнув згодом.

— Вона вся палала — і враз мов крига.— Ірина плакала, не ховаючи сліз од князя.— А ти… Жорстокосердий… Таке кажеш…

— Діти до мене приходять тоді, коли можу звертатися до їхнього розуму,— сказав він, обіймаючи жону,— а душі їхні — в твоїх руках… Не втримала душі дитячої — плачу разом з тобою, моя укохана княгине і жоно… А що твердий — держава того вимагає…

Вона мовчки посунулася, княжий стілець був досить широкий, щоб поміститися обом, так і сиділи вони довгий час, притиснуті одне до одного, мов молодята, вперше сиділи як люди, вбиті горем людським, а не вигаданим, може, й востаннє.

Потім князь допровадив княгиню до дверей, подав їй свічку, Ірина ступнула в темний перехід, здавалося, що свічка безсила розсіяти важку пітьму, а тільки б’є в очі княгині, блідо осяває її обличчя, однак хоч який кволий був вогник, а вирвав він зненацька з темнощів ще одне обличчя, бородате, залите потом страху й розгубленості, вмить стала видна ціла постать, безрадно приплюснута до стіни, потворна постать товстого чоловіка, позбавленого рук. Ірина скрикнула, випустила з рук свічку, похитнулася і, мабуть, упала б, якби Ярослав, вирвавшись за поріг, не підхопив