Читати книгу - "Сплячі красуні"

Колишні арештантки вийшли наперед тісною групою. Їх було менше, ніж ще сьогодні вранці. Серед інших, Кітті Мак-Дейвід зникла безслідно (якщо не рахувати короткого тріпотіння нетлів.) Уже не залишилося сумнівів, що це означало — ці жінки померли в обох світах. Чоловіки їх убили.

Та попри все, кожна з арештанток проголосувала за повернення. Це могло б здивувати чоловіка, але не здивувало директорку Дженіс Котс, яка знала промовистий статистичний факт: коли жінки тікають із в’язниці, їх ловлять майже негайно, тому що зазвичай вони не біжать світ за очі, як це притаманно чоловікам. Жінки роблять ніщо інше, як ідуть додому. Кого першими згадували колишні утримувані, які говорили на цих, останніх зборах, так це своїх дітей чоловічої статі в тому, іншому світі.

Наприклад, Сілія Фрода: вона сказала, що хлопчикам Нелл Сіґер потрібна материнська турбота, і навіть якщо сама Сілія знову повернеться в камеру, ними могла б опікуватися сестра Нелл.

— Але який пожиток від сестри Нелл, якщо вона спить, правда ж?

Клодія заговорила, опустивши очі в землю і так ніяково, що жінки гукали, просячи її повторити.

— Я не хочу нікого утримувати, — повторила вона. — Я піду за більшістю.

Пані Першого Четверга також проголосували за повернення.

— Тут краще, — сказала Ґейл, говорячи за всіх. — Щодо цього Дженіс правду каже. Але просто це не Наше Місце. Воно не тут. І хтозна, може те, що оце зараз там трапилося, зробить те місце кращим.

Мікейлі подумалося, що вона, либонь, має рацію, але, ймовірно, лише в короткій перспективі. Чоловіки досить часто обіцяють більше ніколи не піднімати руки на дружину або дітей, але здатні дотримуватися своїх обіцянок якийсь місяць чи два, якщо взагалі дотримуються. Знову повертається лють, наче рецидивні напади малярії. Чому б тепер це мусило змінитися?

Широкі, прохолодні повіви вітру брижили високу траву. Гуси клинами поверталися з безлюдного півдня, перетинаючи синє склепіння над гуртом жінок.

Відчуття, як на похороні, подумала Мері Пак. Таке неуникне, як сама смерть, достатньо сліпуче, щоб обпалювало очі, достатньо холодне, щоб шукати собі і светр, і куртку, але вкриватися сиротами з голови до ніг.

Коли надійшла її черга, вона сказала:

— Я хочу дізнатися, що це за відчуття — бути по справжньому закоханою в хлопця.

Це зізнання напевно розбило б серце Джареду Норкроссу, якби він був присутній там і його почув.

— Я знаю, що світ легший для чоловіків, і це паскудство, і це махлярство, але я хочу прожити нормальне життя, про яке завжди мріяла, і, може, це егоїзм, але це те, чого я хочу, окей? Може, я навіть схочу народити дитину. І… ну, це все.

Ці її останні слова вилилися в рюмсання, і Мері зійшла з ящика, відмахуючись від жінок, які намагалися її втішати.

Магда Дубчек сказала, що, звісно ж, вона мусить повертатися назад.

— Я потрібна Антону.

Її усмішка була жахливою у своїй невинності. Євка побачила цю усмішку, і в неї стиснулось серце.

(З віддалі кількох ярдів, чешучи спину об дубовий корч, лис придивлявся до блакитного згортка, що містив у собі малюка Енді Джонса, залишеного в задньому кошику гольф-кара. Дитина міцно спала, бездоглядна. Ось вона — мрія мрій. Забудьмо про курей, забудьмо нахер про цілий курник, забудьмо всі курники, які лишень існували. Найсолодше за всі смаколики — людське немовля. Чи він наважиться? Шкода, ні. Він міг тільки фантазувати — але ж, ой, яка смачна фантазія! Рожева, ароматна плоть, як масло!)

Одна жінка говорила про свого чоловіка. Він чудовий хлоп, справді, справді, всі турботи порівну, підтримував її у всьому і таке інше. Інша розказала про свого партнерапісняра, він аж ніяк не був схожим на чоловіка-свято, але між ними був такий особливий зв’язок, налаштованість в одній тональності. Його — слова. Її — музика.

Дехто просто сумував за домом.

Керол Лейтон, викладачка предмету «Громадянська освіта» у старшій школі, сказала, що їй хочеться їсти незачерствілі «Кіт Кат»[374], сидіти в домашньому кріслі, дивитися кіно по «Нетфліксу»[375] і гладити свою кицьку.

— Мій досвід з чоловіками був на сто відсотків паскудним, але я не так скроєна, щоб починати все спочатку в новому світі. Може, для такої долі я просто боягузка, але не вмію прикидатися.

Вона не була самотньою у прагненні банального затишку, що залишився в старому світі.

Утім, переважно їх тягнуло назад до синів. Почати все з нуля в цьому світі для кожної жінки означало розпрощатися навіки зі своїми дорогоцінними синами, і це було для них нестерпним. Від цього Євці теж млоїло серце. Сини вбивають синів. Сини вбивають дочок. Сини залишають зброю на видноті, де її можуть знайти інші сини і випадково вбити себе або своїх сестер. Сини випалюють ліси і сини скидають хімікати на землю, щойно відвернуться інспектори Агенції захисту довкілля. Сини не телефонують на день народження. Сини не люблять ділитися. Сини б’ють дітей і душать подружок. Сини розуміють, що вони більші, і ніколи про це не забувають. Синам байдуже, який світ вони залишають своїм синам або дочкам, хоча вони запевняють, що не байду-же, коли надходить час балотуватися на якусь посаду.

Змія блискотливо зіслизнула вниз по Дереву і обернулась чорнотою, повиснувши перед Євкою.

— Я бачила, що ти зробила, — сказала їй Євка. — Я бачила, як ти відволікла увагу Джінет. І я ненавиджу тебе за це.

Змія нічого не сказала у відповідь. Змії не мають потреби виправдовувати свою поведінку.

Ілейн Наттінг стояла разом зі своєю дочкою, але насправді вона була тут практично відсутня. Подумки вона досі бачила мокрі очі тієї мертвої жінки. Вони були майже золотими, ті очі, і дуже глибокими. Вираз їхній був не злим, просто наполегливим. Ілейн не могла зректися тих очей. «Сина… — сказала та жінка. — Я маю сина».

– Ілейн? — покликали її. Надійшла її рішення.

— Я маю справи, які треба зробити, — сказала Ілейн. Вона обхопила рукою Нану за плечі. — І моя дочка любить свого батька.

Нана обняла її навзаєм.

— Лайло? — запитала Дженіс. — Як щодо тебе?

Усі обернулись до неї, і Лайла зрозуміла, що могла б відмовити їх від цього, якби схотіла. Вона могла довести безпечність цього нового світу і знищити старий. Вистачило