Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

Глава 30

Коли письменники хочуть зробити атмосферу в своїх опусах особливо напруженою, вони люблять писати «тінь Короля торкнулася його серця» (особисте спостереження: в одній з бачених мною п’єс герой вимовив цю фразу десять разів). Так от, фразу, скорсе за все, запозичили з якоїсь магічної праці. Тому що коли на порозі дому повішеника з’явився Чарак, тінь мене і справді торкнулася.

Одягом старий некромант одразу нагадав мені дядька Ґордона: балансування на межі того, що вимагає традиція, і того, що можна собі дозволити, типовий сільський «пінджак», запрана до блиску сорочка і штани з парою латок. І це при його хворобливій акуратності! Крім того, Чарак прийшов сам, а чаклуни його рівня рідко з’являються на людях без супроводжуючого — це такий компроміс з суспільною системою, який дозволяє обом сторонам почуватися в безпеці. Чи він залишив свою тій в машині? Не може бути, щоби старий прийшов сюди пішки!

Словом, дивовиж в його появі вистачало.

— Ну, як справи, учню? Чув, чув про твої подвиги.

— Знаєте, наставнику, через вашу недороблену освіту мене двічі мало не вбили!

Він хотів було заперечити, але передумав і тяжко зітхнув:

— Вира?

Тут я відпав. Чарак не лише визнав свою вину, але і вибачався. Вам ніколи не пропонував відступного чотиристалітній маг?

— Згоден. Але на початок поясніть, куди ви всі так різко повшивалися? Абсолютно всі!

— Це буде складно.

Чарак насупився, збираючись з помислами, враженим поглядом супроводив містера Флапа, який приніс нам чай, і несподівано запитав:

— Ти перед поїздкою у Фінкаун не відчував дивну емоцію, ніби туди їхати не можна?

— Відчував, — солідно кивнув я.

— І його поїхав?

— А чорта лисого! — Ну не міг же я йому сказати, що зглупив? — І ще, наставнику, моє питання — перше.

Чарак знову важко зітхнув:

— Розумієш, у некромантів є деякі традиції, про які я не встиг тобі розповісти. В Редстоні нас так грубо перервали… Ти прочитав книги з залишеного мною списку?

Цікаво, чим він думав, коли цей список складав?

— Я не знайшов їх в жодній бібліотеці.

Давіть в закритій від публіки бібліотеці «нагляду».

— Гм, шкода. Так от, чарівники, які приймали участь в ритуалах Круга, утворюють собою такий своєрідний клан, всередині якого обмін знаннями стається дуже швидко. Ми ж довіряємо одне одному життя, суперництво в такому ділі недоречне, чим сильніші і досвідченіші напарники, тим спокійніше почувається некромант. Коли влада озвучила запрошення у Фінкаун, одного з нас накрило смутними передчуттями, і він проконтактував інших. Дар передбачення нам недоступний, але коли один непокоїться — це його проблеми, а коли всі одинадцять…

Тут він ледве втриматися, щоби не глипнути на мене. Так, так, в Круг входять не одинадцятеро, а дванадцять чаклунів, вони не могли не знати, кого ще туди приплетуть.

Ось так і взнаєш, наскільки тебе цінять: дідки межи собою зговорилися втекти, а мене — набік. Та де б вони були зі своїм колишнім Кругом, якби не я? Цим і закінчуються всілякі «традиції» у чорних: своя зграя, свій клан — максимум, про що ми ладні задуматися. Та чого ж Чарак приперся зараз? Пієтет перед його досвідом і майстерністю в мені помер остаточно, але я вирішив дати йому виговоритися: іншого способу взнати, звідки дує вітер, просто не існувало.

— Ми вирішили перестрахуватися, — наче нічого не сталося, закруглився дідок.

Я глибокодумно покивав. Чарак посовгався на стільці — ніжки трохи задовгі, на його зріст не розраховані, зазвичай, на цьому стільці Йоган сидить.

— Радий, що в тебе все закінчилося благополучно. Але у твій дім мене привело інше.

Він жестом фокусника дістав з внутрішньої кишені пачку тонкого папіросного паперу, розписаного кольоровою тушшю, і розклав переді мною наче віялом. Я мигцем глянув на листки — розсіяти моє роздратування таким примітивним відволікаючим маневром у нього не вийде.

— Це схеми ритуалу, який секта Чудесників недавно намагалася провести в глибинці на півночі. Ритуал відомий, називається «Літургія Світла», саме з нього колись почався Білий Халак. Спитаєш, чому зберігся опис? Ніхто не думав, що його вдасться реалізувати без древніх амулетів, а їх після падіння Халака знищили. Але ось знайшовся якийсь геній артефакторики…

Я не втримався і подивився на схеми уважніше — історичний раритет, все-таки. Було відчуття, що малюнок переводили на кальку з якогось оригіналу і потім розмалювали тушшю вручну. Так, в білій магії я не авторитет, але щось знайоми в цих лініях мені ввижалося, просто метод зображення незвичний. В схемі видно було структури, що позначали крадені Джерела (я певного часу я впізнаю їх де завгодно). Яку загрозу все це може нести, було незрозуміло.

— І в чому тут каверза? — не втримався я. — На мій погляд, якийсь трансмайстер, досить потужний, але і не більше.

— Не враховуючи того, що раніше вони були прив’язані до жертовника, а тепер ритуал можна проводити на відстані? — звів догори брови Чарак.

Мене не вразило: збройне прокляття на шість жертв — середнє за нинішніми мірками. В останній війні з Каштадаром, чув, щити ворогів пробували ціною десятків життів. І нічого — світ не розпався.

— Каверза, юначе, в тому, що після проведення Літургії Світла кількість зареєстрованих потойбічних феноменів різко скорочується, місцями до повної їх відсутності. Погано лише, що ненадовго — максимум, років на сто.

— Не зрозумів.

— Дивно, враховуючи, що наслідки чогось подібного ти міг особисто спостерігати. П’ятнадцять років тому стався локальний, нічим не пояснюваний мінімум активності Потойбічного. За час затишшя, в Інгерніці встигли вдвічі скоротити