Читати книгу - "Гра престолів"

— Еймон... Таргарієн?! — Джон не міг у це повірити.

— Колись,— озвався старий.— Колись. Отож, як бачиш, Джоне, я таки знаю... а оскільки я знаю, то не диктуватиму тобі — лишатися чи йти. Ти сам маєш зробити свій вибір і жити з ним до кінця своїх днів. Як живу я,— мовив він уже пошепки.— Як живу я...

Данерис

Коли битва закінчилася, Дані проїхалася на сріблястій поміж полеглих. За нею, посміхаючись і жартуючи між собою, їхали служниці й вояки з її хасу.

Копита дотрацьких коней рили землю, втоптуючи в неї жито й чечевицю, а стріли й арахи засіяли її на жахливий новий урожай і полили кров’ю. Коли Дані проїжджала повз напівмертвих коней, ті підводили голови й іржали. Поранені вояки стогнали та благали. Між них походжали джака-ран — мужі милосердя з важкими сокирами, збираючи врожай голів і з живих, і з мертвих. За ними пробігала зграйка дівчаток, які в кошики збирали з трупів стріли. Останніми, принюхуючись, з’являлися собаки, худі й голодні: дика зграя, яка ніколи не відстає від халасару.

Найдовше пролежали мертві вівці. Здавалося, їх тисячі; вони були геть чорні від мух, а з трупів стирчали стріли. Дані знала: це зробили вершники хала Ого, бо ніхто з халасару хала Дрого не вчинив би такої дурниці й не витрачав би стріли на овець, коли вбиті ще не всі вівчарі.

Містечко горіло у вогні, а в небо, гойдаючись і клубочачись, піднімалися стовпи чорного диму. Попід зруйнованими глиняними стінами учвал носилися туди-сюди вершники, розмахуючи довгими батогами й витягаючи з-поміж задимлених руїн уцілілих. Навіть переможені й поневолені, жінки й діти з халасару Ого йшли з похмурою гордістю: вони стали рабами, але це, схоже, їх не лякало. З містянами все було інакше. Дані їх жаліла: вона добре пам’ятала, що таке жах. Спотикаючись, дибали матері з порожніми мертвими обличчями, тягнучи за руку заплаканих дітей. Серед них було всього кілька чоловіків — калік, боягузів і дідів.

Сер Джора сказав, що в цій місцевості проживають лазаряни, але дотраки кличуть їх гейшрахи, тобто ягнята. Колись Дані могла переплутати їх з дотраками, адже в них була така сама мідна шкіра й очі-мигдалини. Але зараз вони здавалися їй чужинцями — приземкуваті, з пласкими обличчями, з надто коротко обтятим чорним волоссям. Вони пасли овець і їли овочі, а прийшли, казав хал Дрого, з півдня, де річка робить вигин. А трави Дотрацького моря ростуть не для овець.

Дані бачила, як один хлопчик утік і побіг до ріки. Його відрізав один з вершників, а інші оточили, просто в обличчя ляскаючи батогами й ганяючи туди-сюди. Один з вершників наздоганяв його ззаду, шмагаючи батогом по сідницях, аж поки всі стегна не почервоніли від крові. Інший підсік його бичем за ногу й кинув на землю. Нарешті, коли хлопчик уже не міг бігати, а тільки повзав, вершникам набридла забавка і вони послали малому в спину стрілу.

Сер Джора зустрів Дані перед розтрощеною брамою. На кольчугу він одягнув темно-зелене сюрко. Латні рукавиці, поножі й великий шолом на ньому були сталево-сірі. Коли він убрався в лати, дотраки насміхалися з нього як з боягуза, але лицар на їхні образи плюнув їм просто в обличчя, вояки спалахнули, довгий меч зіткнувся з арахом, і вершник, який найбільше галасував, за мить уже спливав кров’ю.

Під’їжджаючи, сер Джора підняв забороло плаского шолома.

— Ваш лорд-чоловік чекає на вас у місті.

— Дрого не поранений?

— Кілька порізів,— відповів сер Джора,— але нічого особливого. Сьогодні він убив двох халів. Спершу хала Ого, а тоді його сина Фого, який став халом одразу по смерті батька. Кровні вершники зрізали з їхнього волосся дзвіночки, й тепер з кожним кроком хал Дрого брязкає ще гучніше.

На бенкеті на честь іменин її майбутнього сина, на якому «коронували» Вісериса, Ого з сином сиділи на самій горі поряд з її лордом-чоловіком, але то було у Ваїс-Дотраку, біля підніжжя Матері гір, де всі вершники почувалися братами й забували про суперечки. Тут, у луках, усе було по-іншому. Халасар Ого саме напав на містечко, коли на нього наскочив хал Дрого. Цікаво, міркувала Дані, а що подумали ягнята, коли зі своїх потрісканих глинобитних стін побачили куряву під копитами дотрацьких коней? Мабуть, деякі — молоді й дурні — вірили, що боги почули їхні відчайдушні молитви, та сприйняли нових гостей за визволителів.

Через дорогу від Дані тонким високим голосом плакала дівчина не старша за неї саму, а один з вершників кинув її долілиць просто на купу трупів і почав ґвалтувати. Інші вершники спішувались і ставали в чергу. Ось якими визволителями для ягнят виявилися дотраки.

«Я кров од крові дракона»,— нагадала собі Данерис Таргарієн, відвертаючись. Стиснувши вуста і згнітивши серце, вона поїхала до брами.

— Переважна більшість вершників Ого повтікали,— казав у цей час сер Джора.— Але все одно вдалося взяти близько десятьох тисяч полонених.

«Рабів»,— подумала Дані. Хал Дрого віджене їх униз по ріці в одне з міст Невільничої бухти. Їй кортіло розплакатися, але вона сказала собі, що має бути сильною. «Це війна, війна така і є, це ціна Залізного трону».

— Я сказав халу, що ліпше їхати в Мірін,— казав тим часом сер Джора.— Там дадуть кращу ціну, ніж який-небудь невільничий караван. Іліріо пише, що минулого року там гуляла чума, тож у борделях платять подвійну ціну за здорових дівчат, і потрійну — за хлопчиків до десятьох років. Якщо в цій подорожі виживе багато дітей, на виручене золото ми зможемо купити потрібні нам кораблі й найняти моряків.

Позаду них зґвалтована дівчина заплакала так, що у Дані краялося серце: це був нескінченний лемент, який усе не змовкав. Стиснувши рукою повіддя, Дані розвернула сріблясту.

— Зробіть так, щоб вони припинили,— звеліла вона серу Джорі.

— Халесі? — збентежено перепитав лицар.

— Ви чули, що я сказала,— озвалася вона.— Зупиніть їх.

З сильним акцентом вона