Читати книгу - "Девід Копперфілд"

— Вона нізащо не повернеться додому, — сказав він, насуплено похитуючи головою. — Якби вона пішла від нього зі своєї власної волі, тоді, можливо, вона хотіла б повернутися, але тепер вона нізащо не повернеться, сер.

— Якщо вона приїде сюди, — вів я далі, — то я знаю тут одну особу, яка скоріше за всіх здатна відшукати її. Чи пригадуєте ви... вислухайте мене з твердістю, не забувайте своєї високої мети... Чи пригадуєте ви Марту?

— З нашого містечка?

Вираз його обличчя був для мене вичерпною відповіддю.

— Чи ви знаєте, що вона тепер у Лондоні?

— Я зустрічав її на вулицях, — відповів він, здригнувшись.

— Але ви не знаєте, — сказав я, — що Ем’лі за допомогою Гема зробила їй добро задовго до своєї втечі з дому. Ви також не знаєте, що однієї ночі, коли ми з вами зустрілися на вулиці і розмовляли в корчмі, ця жінка підслуховувала нас біля дверей.

— Мастере Деві! — здивовано вигукнув він. — Тієї ночі, коли йшов такий страшний сніг?

— Саме тієї ночі. Я ніколи не бачив її відтоді. Попрощавшись з вами, я пішов слідом за нею, щоб поговорити, але вона зникла. Я не хотів тоді казати вам про неї, не хотів і тепер, але вона — та особа, яка може нам допомогти, і з якою слід зв’язатися. Чи ви розумієте?

— Дуже добре, сер, — відповів він.

Ми розмовляли майже пошепки.

— Ви кажете, що зустрічали її. Чи ви гадаєте, що зможете знайти її? Бо я можу сподіватися тільки на щасливий випадок.

— Здається мені, мастере, я знаю, де її шукати.

— Вже темно. Чи не слід нам зараз спробувати відшукати її, коли ми вдвох?

Він погодився і почав збиратись. Я удав, ніби не помічаю, що він робить. А він дбайливо прибрав свою маленьку кімнату, приготував свічку, постелив ліжко і нарешті витяг з шухляди капелюшок і одну з суконь племінниці (пригадую, я кілька разів бачив її в ній), яка лежала акуратно згорнута серед іншого вбрання, та обережно поклав на стілець. Він ані словом не натякав на ці речі, і я теж. Немає сумнівів, що він щовечора робив ці приготування.

— Був час, мастере Деві, — сказав він, ідучи по сходах разом зі мною, — коли я вважав цю дівчину, Марту, майже брудом під ногами моєї Ем’лі. Хай бог пробачить мені, тепер все змінилось.

У дорозі я спитав його про Гема, почасти, щоб підтримати розмову, а почасти, щоб задовольнити свою цікавість. Містер Пеготті відповів майже тими самими словами, як і раніше, що Гем усе той самий, «старанно працює і не дбає про своє життя; але ніколи не скаржиться, і всі люб­лять його!»

Я спитав, якої він думки про стан душі Гема, які той має наміри з огляду на причину їхньої біди? Чи вважає він цей стан небезпечним? Що, приміром, зробить Гем, на його думку, якщо випадково зустрінеться зі Стірфорсом?

— Не знаю, сер, — відповів він. — Я часто думав про це, але все одно нічого не знаю.

Я нагадав про ранок після її втечі, коли ми всі втрьох зібралися на морському березі.

— Чи пригадуєте ви, — сказав я, — який дикий погляд кинув він на море, кажучи, що «усьому кінець»?

— Авжеж, пригадую, — промовив він.

— Що хотів він цим сказати, як ви думаєте?

— Мастере Деві, — відповів він, — тисячу разів ставив я собі це запитання і жодного разу не знаходив відповіді. Дивно, парубок він скромний, а все ж таки я не наважуюся спитати його про це. Ніколи жодного неввічливого слова він не казав, та навряд чи й тепер скаже; але нічим не можна виміряти глибини його думок. Це — велика глибочінь, сер, і я не можу побачити дна.

— Ваша правда, — сказав я, — і це теж частенько турбувало мене.

— Мене також, мастере Деві, — відгукнувся він. — Запевняю вас, це турбувало мене ще більше, ніж його відчайдушні подорожі в море. Дуже він змінився. Не знаю, чи зможе він вчинити злочин за будь-яких обставин, але краще цим обом чоловікам триматися на відстані один від одного.

Ми ввійшли до Сіті через Темпл. Більше він ані слова не казав, а йшов поруч зі мною, віддавшись єдиній меті свого життя, і був такий зосереджений на одній думці, що його постать здавалася самотньою навіть у великій юрбі. Ми опинилися поблизу Блекфраєрського мосту, коли він раптом обернувся і показав на самотню жіночу постать, яка посувалася по протилежному боку вулиці. Я відразу впізнав її — цю постать ми й шукали.

Ми перейшли на другий бік і йшли назирці за нею, коли мені раптом спало на думку, що легше буде зворушити серце бідолашної дівчини, коли ми будемо говорити з нею в спокійнішому місці, де немає юрби, і де на нас звертатимуть менше уваги. Тому я порадив моєму супутникові не починати розмови тут, а стежити за нею; цим одночасно я задовольняв невиразне бажання знати, куди вона йде.

Він погодився, і ми пішли за нею на певній відстані, не випускаючи її з очей, але й не підходячи занадто близько, бо вона часто озиралася. Коли вона спинялася послухати якийсь оркестр, ми спинялися також.

Вона йшла довго. І крок за кроком йшли ми за нею. Видно було з її ходи, що вона прямувала до якогось певного пункту призначення; те, що вона постійно трималася залюднених вулиць, та якась дивна таємничість цієї прогулянки — все це спонукало мене не відмовлятися від мого першого наміру. Нарешті вона завернула до якоїсь похмурої темної вулиці, де юрби не було. Я сказав:

— Тепер ми можемо почати розмову.

І ми пішли за нею прискореним кроком.

ІХ. Марта

Ми були тепер у Вестмінстері. Нам довелося повернути назад, щоб слідкувати за нею, бо вона раптом пішла у протилежному напрямку. Віддалившись від світла і галасу головних вулиць, Марта спрямувала свій шлях до Вестмінстерського абатства. Звільнившись від двох потоків юрби, які переходили міст в різних напрямках, вона пішла так швидко, що ми опинилися на вузькій прибережній вулиці поблизу Мілбенка, перш ніж встигли наздогнати Марту. У цю хвилину вона перейшла через вулицю, ніби бажаючи уникнути кроків, які чула поблизу себе. Жодного разу не озирнувшись, вона поспішала вперед і вперед.

Блиск ріки, що її видно було крізь темні ворота, де на ніч переховували кілька фургонів, змусив мене затримати кроки. Я мовчки підштовхнув свого супутника, і ми вирішили не переходити вулицю, а пішли вперед по іншій стороні, мовчки тримаючись у тіні будинків, якомога ближче до Марти.

Там була, та є ще й тепер, коли я пишу, маленька зруйнована дерев’яна будівля — мабуть, стара покинута халупка перевізника. Вона стояла в тому самому місці, де закінчується вулиця і де шлях проходить поміж низкою будинків і річкою. Дійшовши до цієї будки