Читати книгу - "Лабіринт духів"

Я далі вірив, що одного дня боги Парнасу таки змилосердяться наді мною й дозволять навчитися оповідати історії. А тим часом я громадив запаси сировини, чекаючи на день, коли зможу відкрити власну фабрику снів і кошмарів. Потроху, правдами й неправдами, я з неабиякою наполегливістю збирав усе, що стосувалося історії моєї сім’ї, її численних таємниць і сюжетних переплетінь, що становили маленький всесвіт родини Семпере, уявну оповідь про який я назвав «Сага про Цвинтар забутих книжок».

Окрім вивідування про мою родину всього, що можна було вивідати, а також того, що опиралося моїм пізнавальним спробам, у мене на той час було дві пристрасті: одна магічна й ілюзорна – читання, і друга, земна й цілком очевидна – підліткові закоханості.

Що стосується моїх літературних амбіцій, то похвалитися мені було нічим. Тими роками я написав силу-силенну нікудишніх повістей, які померли напівдорозі, сотні оповідань, театральних п’єс, радіовистав і навіть віршів, яких ніхто не читав. І слава Богу, що не читав. Мені досить було прочитати їх самому, щоб зрозуміти, як багато мені ще треба навчитися і як мало я просунувся вперед, попри все те бажання й завзяття, з яким брався до справи. Я читав і перечитував без спочинку книжки Каракса та тьми-тьмущої інших письменників, яких брав у батьківській книгарні. Я намагався розібрати їхні твори на складові, наче це був радіоприймач або двигун від «ролс-ройса», сподіваючись таким способом збагнути їхню будову, те, як вони працюють і навіщо.

Колись я прочитав у газеті статтю про японських інженерів, які працюють, застосовуючи метод так званої «оберненої інженерії». Я дізнався, що ці працьовиті японці розбирають механізм на найдрібніші деталі, аналізують функції кожної з них, динаміку з’єднання і внутрішну будову цього приладу, щоб таким чином виснувати математичну основу його функціонування. Брат моєї матері – інженер, що працює в Німеччині, тож я гадав, що у мене в генах мало би бути щось, що дозволило б мені вчинити те саме з книжкою, чи то пак з оповіддю.

Щодня я дедалі більше переконувався, що добра література має дуже мало, а то й зовсім нічого спільного з такими дріб’язковими й химерними речами, як «натхнення» або «потреба щось розповісти». Значно важливішими були інженерія мови, архітектура розповіді, фактура тексту, кольори й відтінки, вжиті для його побудови, змалювання образів і музика, яку витворює оркестр слів.

Друге моє захоплення, що за своєю вагою було чи не першим, могло дати багатий матеріал для комедії, місцями переходячи у фарс. Траплялося, я щотижня закохувався в нову дівчину, і, озираючись із висоти прожитих літ, не раджу повторювати мій досвід. Я закохувавсь у погляд, у голос, а найпаче в те, що вимальовувалося під обтислими вовняними сукенками, які дівчата носили в мій час.

– У тебе не кохання, а лише пал, – давав визначення Фермін. – З погляду хімічних процесів відрізнити одне від іншого в твоєму віці неможливо. Мати природа потребує тих штучок, щоб знову залюднити планету, і для цього впорскує юнацтву в кров кінську дозу гормонів і дурості, отримуючи таким чином гарматне м’ясо, готове розмножуватися, як кролики, водночас віддаючи себе на жертву в ім’я гасел, які виголошують банкіри, священики й революціонери-фанатики, яким потрібні ідеалісти, щоб світ не міг еволюціонувати й завжди лишався тим самим.

– Але ж, Ферміне! Що це все має до сердечних поривів?

– Ось тільки не треба цього, цю пісню ми вже добре знаємо. Серце – це орган, який качає кров, а не сонети. Якщо пощастить, трохи крові доходить і до голови, але здебільшого вона зупиняється в череві, а в твоєму випадку в соромітних органах, які, якщо не будеш обачним, замінятимуть тобі головний мозок аж до двадцять п’ятої весни твого життя. Не пускай свої тестикули до штурвала, і прибудеш безпечно до порту. Дурій далі, і не зглядишся, як життя спливе пусто-дурно.

– Амінь.

Мій вільний час минав поміж романами в під’їздах, більше чи менше вдалими дослідженнями під блузками й спідницями на останньому ряді котрогось із місцевих кінотеатрів, танцями в «Ла Паломі» і прогулянками молами за ручку з черговим коханням вихідного дня. Я не вдаюся в подробиці, адже нічого, про що варто було б оповісти, не сталося, доки мені не виповнилося сімнадцять років і я не зіштовхнувся з дівчиною на ім’я Валентина. Кожен поважний мореплавець має спіткати на своєму шляху айсберг; моїм айсбергом стала Валентина. Вона була старша за мене на три роки (які на практиці перетворювалися на всі десять) і на кілька місяців увела мене в стан прострації.

Я познайомився з нею одного осіннього дня у старій Французькій книгарні, що на проспекті Ґрасія, куди я зайшов, щоб сховатися від дощу. Вона стояла спиною до мене. Щось змусило мене підійти й скинути на неї краєм ока. Дівчина гортала «Тінь вітру» Хуліана Каракса, а що тоді я чувся непереможним, то наважився підступити ближче й розтулити рота.

– Я теж читав цю книжку, – мовив я, демонструючи рівень інтелекту, який не лишав жодного сумніву в правильності Фермінових теорій.

Дівчина глянула на мене смарагдово-зеленими очима, гострими, як шпички, і кліпнула так повільно, що мені здалося, ніби час зупинився.

– Що ж, рада за тебе, – відповіла вона, поклала книжку на полицю, обернулася й рушила до виходу.

Я побуряковів і на кілька секунд наче вріс у підлогу. Коли здатність рухатися повернулася до мене, я схопив книжку з полиці, кинувся до каси, заплатив і вибіг на вулицю, сподіваючись, що мій айсберг не поринув назавжди під воду.

Зі сталево-сірого неба падали краплі завбільшки з перлини. Я наздогнав її на світлофорі, коли вона, байдужа до дощу, чекала зеленого світла, щоб перейти на другий бік вулиці Росельйон.

– Мені викликати поліцію? – запитала вона, навіть не дивлячись на мене.

– Сподіваюся, такої потреби не виникне. Я Хуліан.

Валентина зітхнула й обернулася, знову вп’явши в мене свої проникливі очі. Я всміхнувся, як ідіот, і простягнув їй книжку. Дівчина вигнула брови, але, повагавшись якусь мить, узяла подарунок.

– Ще один Хуліан? У вас якесь братство чи що?

– Мої батьки назвали мене на честь автора цієї книжки, він був їхнім другом. Це найкраще, що я читав у своєму житті.

Мою долю, як це зазвичай трапляється в таких випадках, вирішили зовнішні обставини. Зненацька блискавка посріблила фасади будинків на проспекті Ґрасія, а над містом розлігся неприязний гуркіт грому. Перш ніж Валентина встигла послати мене до дідька чи викликати поліцію, я вистрілив свій останній набій.

– Десять хвилин. Кава.